Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

Марта мовчки кивнула.

Олеся голосно зітхнула і з перебільшеною гіркотою мовила:

— З самого початку нам ведеться як з Петрового дня.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Марта, думаючи: "З цим дівчам треба триматися сторожко. Хтозна, що воно притримує в пам’яті, а що ще спливе зненацька".

– І те, що ти мене втратила, і що я не призналася в притулку, як мене по-справжньому звати, і що тепер мусиш з цим миритися. Правда, клубок?

Марта не озвалась.

— Спиш, мамо?

— Ні.

— Не журись. Все, спати. Більше не буду. Ти за день натомилася, а я не даю спокою. Спимо, мамо? Ще набалакаємося. Спимо?

— Так, Олесю.

Зітхнувши, "Таємничка" невдовзі заснула. Марта поправила їй голівку, вона щось промимрила.

— Спи, Таємничко, спи. — Марта зиркнула на ледве сірий квадрат вікна. — Коби вже задніло, чи що… — Потому тихо сказала: — Здається, конче треба, щоб людська свідомість зупинилася перед тим, що накопичилося і наплуталося в житті. Вигадаю собі міністра внутрішніх справ, щоб забороняв думати… Ваша самітність — це форма ваших стосунків з людьми?..

Глава 2

Олеся накинула на петлю защіпку. Марта мить стояла під дверима. Ступанці прошемрали до вікна, зашелестіли на килимку, скрипнула канапа.

Марта зійшла в двір. Для певності позирнула на вікно, але було ще темно і Олесиного обличчя вона б не побачила. "Таємничка лягла досипляти".

Шмагав вітер. З парасолі лились важкі ручаї. У кінці вулички на трамвайній зупинці тремтів на холоді мокрий, лиш у блузині, простоволосий підліток.

— Півгодини стовбичу, — промимрив він на запитання, чи був уже трамвай, — три проскочили, не зупинили, свинюки.

Марта трохи заспала.

— Тобі яким їхати?

Підліток одчіпливо повів плечем.

— Стань під дахом, не мокни.

З-за рогу бликнули фари. Висіла юрба перекупок. Підліток прошмигнув біля провідниці й обняв поручень на передньому виході, даючи зрозуміти, що готовий зійти, якщо та не змилостивиться і вимагатиме мідяка. Марта заплатила за нього. Гримаса нудьги і озлоблення збігла з лиця дощовою краплею, він просіяв і шибеникувато підтанцював до реостата, від якого по вагону поширювалося чадне смолисте тепло. Вожата погрозила хлопцеві зморщеною мавпячою рукою.

"Де їх, отаких, викопують? — подумала Марта про повну набурмосену жінку в чорному береті. — Оголені нерви і безпричинний вереск. Підборіддя — наче мур, а чола — смужечка, аж кортить розгорнути волосся на голові й глянути, що під ним".

Очі жінки ніби зирнули самі в себе, і на обличчі відбилося збентеження. Мабуть, вона не могла позбутися спонуки йти далі. Глипнула на Марту, на коштовну брошку в косах і, певне, вирішила, що свідок годящий: між нею і хлопчиськом почалася варта чаплінської кінострічки "мімічна" боротьба, наче йшлося, чи є Бог на світі, чи його ніколи не було. Хлопець торжествував, тер руки над реостатом і, мовби припрошуючи до компанії, поглядав на провідницю.

"Цей матиме Юліанову вдачу…"

Є якась інерція в кожному ранковому кроці і в кожній гадці.

"Де ти, Юліане? — запитала подумки Марта. — Де нічку ночував? Може, тебе справді випустили і ти, мокрий, як цей хлопчисько, дрижиш у залитому колючим світлом безлюдному трамваї, з поблажливого дозволу менш "інерційної" особи, і не смієш подивитися на відображену в склі арештантську куртку?"

Після минулого ув’язнення Юліан півдня ходив під вікнами редакції, аж доки Марта випадково не побачила його, виглянувши на вулицю. Крім Захара Найди і Миросі Коваль, з якою Марта потоваришувала ще в гімназії, ніхто не знав Юліана в обличчя. Найди на той час якраз не було, Мирося хворіла, а вона вибігла на тротуар і поволокла Юліана до найближчого комісіонера за костюмом. Юліан переодягався за шторою, вона ж тремтячими руками лічила гроші. На щастя, вистачило, щоб розплатитися. Марта пропустила Юліана вперед, і їй аж тоді відлягло від серця, як переконалася, що він не виділяється в юрбі, що з арештантськими доспіхами він скинув з себе невільничу відчуженість.

— Цитадель, — оголосила провідниця.

Підліток неохоче відступив од реостата і розглядав поли мокрої блузи.

"Виростеш — неодмінно станеш огризатися, — прошепотіли Мартині уста. — Рано чи пізно за животіння вимагають розрахунку. Добре, коли ти збагнеш це замолоду, за тверезого глузду, коли ще змога розібратися, хто за велику правду, а кого приваблює тільки гра, хто сміє боротися, а кого влаштовує маленька справедливість".

Трамвай перетнув вулицю, де стояв будинок редакції. На його фасаді між афішками з синім, рожевим і зеленим тлом висить зовсім непримітна, хоч літери виведені золотом, оперта на криву чорну стрілку, табличка: "Народна доля". Передплатники напівжартома охрестили газетку "Ні народу, ні долі". Проте газета безнастанно полемізує з усіма галицькими виданнями, воістину, як казав Юліан, псевдоукраїнство "рішуче вступило в епоху гладіаторських боїв, щоб гримнутись у найпаскуднішу калюжу: на нашому досвіді колоніальні народи будуть вчитися, чого боятися…" Гектор Свид, редактор газети, іменує це історичним процесом. Зовні він досить приємний чоловік, усіма силами здобуває авторитет передової людини і вміє неймовірно грубо говорити про політику. Марта з ним цілковито погоджується, коли він бубонить, що пересічна людина покликана до історичних справ, що революція в Росії є промовистим доказом цього, що, розуміючи це, державні мужі не випустять юрбу з блокади ідіотизму, що… Але вона нездатна погодитися, "що фашизм обійде світ і… назад повернеться, якої б личини не прибрав, якою б ідеологією не маскувався". І Свид закинув Марті, що вона "книжна душа". "Якщо ви, пані Мартусю, певні того, що фашизм можна зупинити з полюса розуму, то просто помиляєтеся. Так, людство виробило слушні критерії. Але ж і в нас, незважаючи на тріскучі морози, модниці показують коліна? Ваші полюси омивають течії бездумності. Час вимагає: або демократія, або фашизм. Перше неможливе. Зате можливе друге. Між іншим… Мені подобається мода блискати круглими колінцями. Чого ви хмуритеся? Я вас не тримаю на особистих дорученнях заради того, щоб дозволяти собі… Ну, ви самі розумієте. Але я теж людина і я маю право сказати, що мені подобається, їй-бо, Мартусю…"

Попри базікання Свид займався тим, що без кінця лихоманив редакцію: когось щомісяця звільняв, когось наймав, комусь виявляв недовір’я. У журналістських колах охрестили "Народну долю" кузнею скандалістів. Одначе звільнені працівники дивним способом влаштовувалися на кращі посади (либонь, Свид полюбляв творити характеристики; більш нічого він не писав, і вважалося, що в журналістиці він мало тямить).

Підліток вийшов на вулиці Сапеги. Трамвай черкнув світлом кінну статую. За життя Сапега був нібито другом народу і меценатом культури. Вклавши у