Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

На вокзальні перони не сягала стихія ринкових цін. Практичні жінки порадили Марті чимсвіт їхати сюди за продуктами. Молодиці з приміських сіл, ще сонні і роздобрілі від вагонної духоти, не торгувалися. Може, не хотіли з перших кроків дриґотіти на холоді, може, вселяло непевність принишкле, ледве освітлене місце, а може, кожна рада була виграти хвилину-другу на походеньки в крамниці. Марта любила їздити на вокзал ще й того, що спросонку селянки сипали такими свіжими, перлистими слівцями, яких на ринку не вчуєш: там в обігу "Co pani chce? Ile pani da?"[83]

До редакції Марта простувала з двома важкими пакунками, її манило додому, до Олесі, "фаетона" і грізної Марселли, одначе треба було відсидіти належні вісім годин у "звіринці", в прокуреній стайні з тріскотом друкарських машинок.

— Оце я розумію! — Шнибаюча хода алкоголіка: Марту наздогнав Захар Найда. — Дозволь допомогти?

Марта бридилася старих парубків, але сили покидали її і вона віддала Найді обидва пакунки.

— Гей-гей, два пуди натщесерце!

— Тобі не завадить гімнастика. Ач, який кругленький!

— Якби я був менш вихований, я тобі дещо сказав би, — одбасив Найда.

— Не жахай. Мені приблизно відомо, хто на що здатний.

— Я завжди собі клепчу: "Не вір святенницям".

— Що нового? — запитала Марта. За Найдою вкорінилася слава пліткаря.

— Благословенний Львів мирно передрімав ще одну Божу ніч. Тільки на Городецькій роздягли якусь російську емігрантку, а на Пекарській пограбували крамничку.

— Для мене всі емігранти злилися в образі Івахіна, і я їм нітрохи не співчуваю. Звичайно, лишитися під холодним дощем у сорочині на бретельках — не велика приємність. Ти знаєш якого-небудь гідного емігранта?

Найда посміхнувся:

— На жаль, ні. І з Жорою не сходився близько. Поруч ми фігуруємо тільки у редакційній приповідці.

— Про те, що газета тримається на трьох "г", яким досить Найди?

Найда розсміявся.

— Гектор Свид, Георг Івахін і Гамільтон Полянський… Так, цим ніколи не загрожуватиме звільнення. Захаре, ти працював на особистих дорученнях редактора?

— А що?

— Свид третій раз натякнув, що відрядить мене в повіти. Мене ця перспектива просто мордує. Я не можу покинути Олесю. Дитина не перестає тремтіти, що знову згубиться.

— Третій? — перепитав Найда. — Взагалі, це знак того, що на тобі зупинилася його увага. Але вважай, що ти для нього перестала існувати.

— Чому?

— Він лякає тричі.

— Я що-небудь втратила?

— Від того, що не скористалася його увагою? Можливо. Принаймні ти сиділа б в окремому кабінетику поруч з його кабінетом, а Свидові наміри змінилися б після чергового виклику до начальника секретної служби.

— В такому випадку — шкодую.

— Усе, що ми робимо, серденько, десь розігрується, як на нотах. Враховано навіть те, що ти сьогодні їздила на вокзал за продуктами, запівдарма набрала всякої всячини, прийшла до редакції в доброму гуморі, отже…

— Чого ти замовк?

Найда гукнув Свидовим голосом:

— Мартусю, всипте трохи перцю цій комуністичній "Нашій правді".

— Але ж вона не комуністична.

— Підозрювати корисно. Не тоді стайню замикати, як коней покрадуть.

— Ось як!

— Ми, ягідко, мов сліпі котята, не бачимо, що нас загнуздують побутом і нікчемними обов’язками. Одразу видно, що психологію ти студіювала в жіночій гімназії.

— Навіть де-небудь враховано, що такий-то Найда до такої-то пори лишиться вірогідно старим парубком і це можна використати так-то і так?

— Коли вже дишлом у мій тин… — Після паузи Найда сумовито промовив: — Бачиш, руки мої в мозолях. Але вони завжди розслаблені. В додатках до календарів про це пишуть: "Людина невпевнена в собі, всі її добрі наміри потребують підтримки сильнішої натури, через сором’язливість не сміє освідчитися жінці, котру кохає…" Може, й вони гортають календарі.

— Зате я певна, що твоя любов до новин служить службу.

– Є лази і перелази. Вони вивчають нас, ми — їх.

— О!

– Інакше не виходить.

— Стривай. Я про щось хотіла спитати, а ти нав’язав тему про архітекторів людської западні.

— Почнемо заново. Свид натякнув, що пошле тебе в повіти.

— Ага — про Івахіна. Невже ти з ним ніколи не посперечався? Він радіє нагоді зітятися, як алкоголік — конституційному святу чи футбольному матчу. При цьому він твердо вірить, що істини приблукали на Галичину його емігрантськими ногами. Якось каже: "Жандармерія була підпорою найсвятішої церкви? Була. Чого ж ви дивуєтеся, що вона підпирає ідею про справедливе суспільство!"

— Я — ти ж знаєш — не вмію сперечатися, — відказав Найда. — Та скажу інше: висловити небажання може той, хто має право висловлювати бажання. Одного разу Жора мені півдня втокмачував, що Київ — не Україна, що Україна — Чернеча гора, а Київ був і залишиться гопаковою околицею…

— А що ти хотів почути від білоемігранта? — запитала його Марта. — Що?

— Певно, що від колишнього лизуна царського престолу… — погодився Найда. — Отож. Я написав довжелезний репортаж з діалогами, пейзажем і кажу: "Пане Івахін, віднесіть це, будь ласка, друкарці, і йдемо обідати". Він, мабуть, чекав, що в ресторані я дам язику волю ще й почастую пана Івахіна за те, що відкрив мені очі, а я замовив дві тарілки борщу і вразив його не менш, ніж офіціантку, що звикла до наших трапез.

Марта розсміялася.

— Мені часто спадає на гадку дивовижне запитання: чому ніхто не напише книжку про те, що роблять у наші дні відомі літературні герої: Макбет, Отелло, Гамлет, Растіньяк, Дон Кіхот?..

— Колись і я про це думав. Мені здавалося, що не слід повторювати те, що робили інші, боявся стати пародією на кого-небудь з тих героїв. А згодом я зрозумів, що все це дурниці. В наші дні людина проявляє себе в двох станах: або мусить вдавати, що не має власного ідеалу, не має за що боротися, не має життєвого риску, що її ніщо не бунтує і ніщо їй не загрожує, або є такою насправді. Схожість за певних обставин з Растіньяком чи блазнем не грає ніякої ролі, і на це можна не зважати. Правда, коли тобі щось закинуть, вважай — Ганнібал біля воріт — й умій дотепно протеоретизувати свою безтямну поведінку.

— Приблизно ось так, — посміхнулася Марта. — "Є лази і перелази. Вони вивчають нас, ми — їх".

Найда теж посміхнувся.

— Допоможи, Захарочку, занести ці бесаги до двірника.

— Я червонію від збентеження. Мене ще жодна з жінок так не називала.

Він таки зашарівся. Поклавши пакунки долі, запалив цигарку, поглянув на всі боки, наче шукав чогось такого, що б посвідчило: "Ні, це мені причулося".

— До Галущака? — нарешті перепитав Найда. Подумавши,