Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Ким стане Яків, якщо гра дозволить йому тут виграти? Перетвориться на одного з тих самовпевнених зарозумільців, які сновигають вулицями цього північного міста в каретах? Житиме, як вони — ніяково і нудно? Дух із соромом покине його, лише розчаровано зітхнувши, — зовсім не так, як входив? А може, вирветься з цього тіла, як гази, як відрижка? Яків, мій коханий Яків, стане жалюгідним вихрестом, і його дітям таки вдасться за гроші отримати титул. Увесь пройдений нами шлях втратить сенс. Зупинившись тут лише на спочинок, ми застрягнемо, наче в’язні. Сплутаємо велику ціль із тимчасовим прихистком.

Як говорити так, щоб нічого не сказати? Якою обережністю озброїтися, щоб не дозволити, аби вони втягли мене в їхню гру, заколисавши гладенькими словами? Ми вчилися цього. Він нас учив.

Я добре підготувався. Залишив у Маріанни Воловської всі гроші й трохи цінних речей для сина, впорядкував книжки, а свої записи перев’язав мотузком. Бог мені свідком: я не боявся, почувався навіть урочисто, бо знав від самого початку, що чиню добре і все воно — заради Якова, навіть якщо він прокляне мене і не захоче бачити.

Я розумів це дедалі виразніше, і це розуміння не давало мені спокою. Вночі сон не йшов, від спогадів кров аж скипала. Мені здавалося, що почесті, якими був оточений Яків, змінили його до невпізнання. Що він почав більше дбати про карету та вбрання, ніж про велику ідею, яку мав переказати іншим. Його цікавили покупки й парфуми. Ходив до перукаря-християнина, щоб той голив йому бороду й підстригав волосся. Пов’язував собі на шию напарфумовану хустку, називаючи її гальштуком. Вечорами жінки втирали йому в руки олійки, бо він скаржився, що вони набрякають від морозу. Упадав коло жінок, купував їм подарунки за гроші з нашої спільної каси: ми з Османом ще в Іваному трохи через це бурчали. Ця зміна сталася після того, як Яків з Молівдою почали бувати в єпископів і торгувати з ними. Це нагадувало гендель. Так само він торгував на складі у Крайові, так само ходив вулицями й крамницями Ізміра, щоб вигідно продати перлину чи інший коштовний камінь. Я тоді часто ходив з ним і знаю: тут, у Варшаві, він робив те саме. Там він сідав за стіл, виймав із шовкового мішечка коштовність, клав її на сукно, і ще й так розставляв свічки, щоб на товар красиво падало світло. А тут ми були його товаром.

Поки я отак ішов цим замерзлим містом, мені згадався той особливий вечір у Салоніках. Тоді дух уперше ввійшов у Якова. Яків увесь спітнів, погляд у нього був непритомний, а повітря довкола нас стало таким густим, що здавалося, ніби ми говоримо й рухаємося повільно, як у меді. І все тоді було  с п р а в ж н і м; таким справжнім, що світ аж болів. Адже відчутно було, який він далекий від Бога.

Тоді, молоді й неоперені, ми були на своєму місці. До нас промовляв Бог.

А тут усе стало  н е с п р а в ж н і м; це місто — немов намальоване на дошці, як малюють декорації для лялькових театриків на ярмарках. І ми якісь перемінені, наче зачакловані.

Я йшов вулицями, і мені здавалося, ніби все на мене дивиться. Я знав, що маю здійснити задумане, щоб урятувати і Якова, і нас усіх, і наш шлях до спасіння, бо тут, на цій рівнині, він почав небезпечно витися, петляти й завертати.

Гадаю, була ще одна особа в нашому товаристві, яка знала, що я замислив. Це — Хая Шор, тепер Рудніцька чи Лянцкоронська, мені було важко запам’ятати всі ті нові прізвища. Я виразно відчував, що вона здалеку підтримує мене, що духом вона зі мною і добре розуміє мій намір.

Спершу нам прочитали зізнання Якова. Читали довго, польською, тож ми не все розуміли. Відповіді Якова, перекладені бюрократичним наріччям, звучали штучно і фальшиво. Потім один зі священників застеріг нас, щоб ми не слухали «казок» Якова Франка і не вірили його розповідям про пророка Іллю та інші речі. Всього не повторюватиму, щоб не додавати сказаному ваги.

Шістьох підсудних дорослих чоловіків бештав ксьондз-коротун… Нарешті він осінив нас знаком хреста, і я відчув себе Юдою: мені доводилося робити те, чим гидували інші.

На допит я пішов першим. Мусив розповісти нашим переслідувачам правду, добре усвідомлюючи, чим це закінчиться. Месія має бути ув’язнений і переслідуваний. Так сказано, і так має статися. Месія мусить упасти на дно найнижчої зі сфер.

Почали зі Смирни. Розповідав я неохоче, кожне слово їм доводилося з мене витягувати, але й це було частиною плану. Я вдавав хвалька. Мабуть, вони вважали мене простакуватим самодуром. Але я не брехав. Я не зміг би брехати про ці речі. Про щось інше — залюбки. У торгових справах — легко, але тут… Я намагався розповідати якнайменше, але так, аби вразити їх. Багатослів’я було б для нас шкідливим. Я розповів їм про руах га-кодеш, про сходження Святого Духа, про світло, яке ми бачили над головою Якова, про передбачення смерті, про німб, про Антихриста, якого Яків побачив у Салоніках, про наближення кінця світу. Вони поводилися ґречно і навіть перестали ставити запитання. Я говорив сам, ясно і конкретно. Навіть коли зайшла мова про тілесні справи, я нічого не приховував. Чути було лише мій голос і поскрипування пер.

Коли я закінчив і виходив із зали, розминувся у дверях зі Шломо. Ми лише обмінялися короткими поглядами. Я відчув таке полегшення і водночас такий сум, що сів просто на брук біля муру й заплакав. І отямився лише тоді, коли якийсь перехожий кинув мені на поділ монету.

Хано, запитай у свого серця

Хана лише те й робить, що посилає перевірити пошту.

Листів нема.

Допомога нізвідки не приходить, і Ханин бунт супроти благодійниці стає дедалі безглуздішим. Пані Коссаковська вже приготувала і сукню, і черевички. І їй, і маленькій Авачі. Хрещення призначено на 15 лютого.

Хана написала до батька в Джурджу відразу після того, як прийшла звістка про ув’язнення Якова. Написала простими словами, що єпископський суд на підставі допитів її чоловіка, а можливо, насамперед