Читати книгу - "Доторк"

— Очевидно, — сказав Барні, і їй захотілося його вщипнути. Коли настав час перевірити студію в підвалі, Карен бачила, що Барні не хоче туди спускатися, доки Вейкрофт не наполіг, що будинок треба перевірити «від носа до корми», щоб упевнитися, що все «по-бристольськи!»[6]. Вона усвідомила, що саме ті морські фразочки змусили Барні здатися. За спиною Вейкрофта він удав, що підтягує штани вперед і вгору, ніби моряк, що зараз станцює джигу, і підморгнув їй. Карен ледве стримала смішок. Вейкрофт по-своєму робив цю ситуацію терпимою.

Їй сумно було дивитися на студію Барні через сітку червоних ліній. Усі його роботи склали вздовж дальньої стіни. Жовтий ярлик позначав місце, звідки забрали ганчірки, також були ярлик і позначка на місці, де раніше стояла ванна з глиною. Карен не знала, що він останнім часом працював унизу.

— Просто, щоб зайняти чимсь руки. — Барні знизав плечима. — Нічого такого.

Але був ярлик і на покривалі, що приховувало Венеру.

— Ви ж розумієте, ми не зможемо оцінити художню цінність вашої роботи, — промовив Вейкрофт, і це вперше він зазвучав схвильовано. — Вам потрібно буде поставити справедливу ціну, враховуючи витрати на матеріали та вашу працю. Ну, розумієте, це витвір мистецтва, і ми, очевидно, не…

— Не переймайтеся, — зупинив його Барні. — Не потрібно мені за це платити. Облиште.

Проте Вейкрофт уже стягував покривало, і Барні надто пізно спохопився, не встиг його зупинити.

— Ой, вибачте. Я не знав… — Вейкрофт відійшов, розгублений від вигляду голої, у повний ріст, незакінченої, проте впізнаваної Карен, і розчервонівся так, ніби він зайшов у спальню, де вона роздягається. — Прошу, вибачте.

— Усе нормально, — заспокоїла вона його. — Коли він закінчить роботу, можливо, люди з усього світу дивитимуться. Як на ту оголену скульптуру перед Будинком газової компанії в Детройті[7]. — Обернувшись до Барні, Карен випнула губи. — Але я думала, ти її не торкався з минулого місяця.

Вона бачила, що його це роздратувало.

— Трохи працював над нею. Мав кілька ідей, хотів спробувати. — На глині залишилися сліди, круг, де частину руки вишкребли, видаляючи радіоактивний пил, губи здавалися пожованими, а частину правого стегна між ногами зняли, наче ложкою для морозива. Карен затремтіла, коли побачила, що зробили з її копією.

Тоді раптом помітила, навіть крізь ці зміни, що обличчя статуї виглядає інакше, ніж тоді, коли вона востаннє її бачила. Очі були не її, а шия, вигнута під новим кутом, додавала більше якоїсь дивної маскулінності. Це все одно була Карен, але з якимись незначними змінами, одночасно знайомими й тривожними.

Барні швидко накрив статую тканиною й пішов по воду, щоб оббризкати. Карен ніколи про це не думала, але отак, під покривалом, скульптура виглядала наче стоячий труп.

— Не треба нічого записувати, — сказав Барні, змочуючи тканину. — Мені не треба ні за що тут платити. Це просто глина, я сам відновлю завдану шкоду.

— Але компанія наполягає на відшкодуванні за…

— Не меліть дурниць! — гаркнув він, побагрянівши. — Скульптура не має цінності, доки вона не готова. Доки я сам не скажу, що вона готова, — щось поза межами моєї уяви коштує стільки й стільки, — доти вона не має цінності. Я починав і знищував тисячі скульптур, і починання без закінчення нічого не варті. Заплатіть мені вісім баксів за глину, яку вони забрали, більше нічого.

Карен подалася за Вейкрофтом, коли вони піднялися нагору, розуміючи з погляду Барні, що він хоче, щоб вона його зрозуміла й погодилася, але вона все одно не могла йому допомогти. Те, що він разом з іншими вчинив з глиняною моделлю її самої, засмутило Карен більше, ніж вона очікувала.

Через дві години й десять тисяч доларів, після того як Вейкрофт із Ґерсоном пішли, Карен і Барні стояли в центрі своєї посмугованої червоним вітальні. Чек, як запевнив їх Вейкрофт, буде в їхніх руках протягом тижня. Тепер позначки та ярлики чітко демонстрували, де був радіоактивний пил, і від погляду на вирізану тканину з улюбленого м’якого крісла Барні й дірки в його твідовому піджаку та її халаті на Карен нахлинав жах іще гірший, ніж від лічильника Ґайґера. Смертоносний пил був тут… і тут… і тут, і його видалили, вирізавши з речей і скинувши ті частини у великі бочки з написом «ОБЕРЕЖНО: РАДІОАКТИВНИЙ МАТЕРІАЛ!». Він був тут увесь час, що вони з Барні дивилися телевізор, їли, сварились і кохалися за розкладом.

Була ще дірка, яку вони перед тим не помітили, біля верхівки однієї штори.

— Як воно взагалі так високо туди потрапило?

— Коли я поправляв струну жалюзі. Мабуть, торкнувся штори, коли піднімався драбиною. — Барні бачив, що Карен от-от розплачеться, і від цього почав злитися. — Що ти хочеш, щоб я зробив? Мені шкода. Я нічого не знав і ніяк не міг це контролювати. Я взагалі ніяк не пов’язаний з тим дурним інцидентом. Це могло статися з будь-ким, як повінь, чи торнадо, чи землетрус. Це, мабуть, відбувається з тисячами людей просто зараз — можливо, на початку не так зле, але немає ніякої, нахер, різниці, бо воно накопичується в кістках, на сраному радіоактивному депозиті, і тримається все життя. Тому просто тішся, що нема складного відсотка.

— І коли ті інші штуки почнуть з нами відбуватися, компанія ще нам допомагатиме чи ці десять тисяч доларів мають усе владнати?

Барні витріщився на неї, тоді на копію облікової відомості, яку їм залишив Вейкрофт.

— Я про це не подумав. Знаєш, ти маєш рацію. Зважаючи на те, що, найпевніше, з нами станеться, ті десять тисяч доларів особливо не роблять погоди. Думаю, нам варто поговорити з адвокатом.

— Жаль, що тата тут нема. Ми б могли попросити його…

— Твого батька? Він би був у збіса важкому становищі, якби довелося давати нам поради про те, як засудити найбільшого клієнта його фірми.

— Хто взагалі щось говорить про суд?

— Я. Треба було подумати про це раніше. Не дивно, що вони такі щедрі з виплатами за наші матеріальні цінності й теперішні медичні рахунки. Але бачиш, ніхто нічого не каже про майбутнє. Звісно, за очевидні фізичні збитки, спричинені інцидентом і знезараженням, вони заплатять, але звідки нам знати, чи візьмуть вони на себе відповідальність за те,