Читати книгу - "Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний, Рогожа Віталій"

Такий морський човен вміщав до п'ятдесяти козаків.

Не менш відповідальною справою було приготування харчів. В похід брали сухарі, копчене м'ясо, сало, пшоно, борошно. І ні в якому разі ні грама хмільного. Помічених п'яними без розмов викидали з човна. Що стосувалось озброєння, то кожен козак знав, що від якості зброї в повній мірі залежить його життя. Тому він нічого не шкодував заради зброї і хорошого коня, а так як в морському поході човни заміняли коней, то головна увага приділялась зброї. Кожен козак повинен був мати шаблю, дві рушниці, запас пороху і куль. На відміну від турок, які в поход одягали дорогі речі прикрашені золотом і коштовними каменями, козак мав пару сорочок, шаровар, каптана з грубого сукна і шапку, а вже дорогу зброю і одіж забирали у ворога.

Козаки добре вміли знаходити шлях по сонцю, а вночі по зорях, але в морські походи завжди брали нюрнберзький квадрант.

Загін формували по сотнях, кожен курінь свою, а вже потім Сагайдачний мав розмову з вибраними козаками поодинці. Лише після цього козак зараховувався до загону і розпочинав підготовку до походу. Ще з першого свого походу Сагайдачний взяв за правило формувати загін, що йшов на бойові дії, досвідченими і молодими козаками, не виключаючи і джур козацької старшини. Сагайдачний вважав такий підхід розумним, жоден найкращий вишкіл не замінить участь у справжньому бою. А досвідчені козаки були цементуючою складовою, що тримала військо під час найжорстокіших боїв.

Готувалися до походу і Максим зі Збігневим Гурою. А Василю теж дуже захотілося піти в морський похід. Молодість і жага пізнання невідомого, закладена в кожній нормальній людині, штовхала його до прийняття такого рішення. Але стримуючі фактори були сильніші. По-перше він був служивою людиною, то ж мав відповідальність за доручену справу, тому мусив разом з дяком Кіндратієм повернутися до Москви і доповісти про виконання посольської місії.

По-друге він хвилювався за батька, коли Василь від'їздив з Москви той ще був хворим. Думав і про матір. Але так сталося, що з нею він був менш близьким з десяти років, коли пішов у навчання, це його віддалило від неї. У нього були ще дві молодші сестри, і мама, зрозуміло, віддавала їм більше часу. А Василь виховувався в чоловічому середовищі, тому дитяча залежність, а з нею і любов до мами була значно меншою. Звичайно, мама для нього була близькою людиною, але ті обставини, та ще молодий егоїзм, властивий всім чоловікам, не сприяв прив'язаності до мами.

Був й ще один мотив, який штовхав його до повернення, він хотів ще раз побачити Ганнушку. Василь добре розумів, що не має жодного шансу на якусь взаємність, але надія невідомо на що, ну скажімо пішов чоловік від неї, а він приїде і… То була повна маячня, але весь час ятрила йому душу.

А розумів він одне, що час проведений з козаками на Січі і в дорозі, той непізнаний до цього світ, в який він потрапив, зачепив за живе і потужно притягував до себе, то ж він обов'язково повернеться на Січ. А поки що Василь попрощався з хлопцями та Степаном і разом з Кіндратієм поїхав до Москви.

Тим часом Максим, відчуваючи відповідальність за Збігнева, зблизився з ним. У нього було досить знайомих, але близьких друзів Максим не мав. А Збігнев, після знайомства з хлопцями, від Максима не відходив. Цьому сприяла і причина, яка привела Збігнева до козаків.

Гура, не був з роду польських магнатів, але як і більшість поляків боявся і не любив запорозьких козаків. І не тому що він чи його близькі мали якісь прикрості від них. Ні. От була така недобра слава про козаків серед шляхти. В розповідях про безчинства, які трапляються в Речі Посполитій, козаки ні чим не відрізнялися від татарів. Як і татари вони нападали на майонтки шляхти, грабували їх, вбивали поляків. З дитинства Збігнев чув розмови про перші козацькі війни, про страшних козацьких ватажків Наливайка і Лободу, які зібрали величезні купи козаків і пройшли по Польському крулівству з "вогнем і мечем". Їхній маєток знаходився на березі ріки Вісли недалеко від Львова і Кракова тут козаки не бували. Але у нього, трирічного хлопчика, на все життя лишилися в пам'яті жахливі розповіді поляків, які в той час наїхали із полуденного краю, далекої Брацлавщини про звіроподібних козаків, що залили кров'ю міста і села.

І от тепер з ним сталася страшна біда, його Зосю, з якою він вже заручився і восени повинен був взяти шлюб, викрали татари. Вона влітку була на гостині у рідної тітки, яка жила на Галичині і туди з Валахії доскочили татари. Вони натворили страшних бід попалили села вибили силу люду, а молодь забрали в неволю. То була наче й не дивина, кожні два три літа поспіль татари проносились мов кара Божа по південних воєводствах Речі Посполитої, але жиючи в Краківському воєводстві, Збігнев навіть думки не мав, що таке може статися і з ним. Аж от сталося. Батьки і друзі як могли заспокоювали Збишка, але йому не ставало сил забути Зосю. І от він, кинувши все, через пів року після тої біди дістався Запорозької Січі, щоб якщо не знайти Зосі, то хоч криваво помститися татарам за втрачене щастя…

На розмову до Сагайдачного Степан пішов разом з хлопцями, але до Сагайдачного зайшов один, звелівши їм почекати біля гетьманського куреню. Сагайдачний, побачивши Степана, встав із-за столу і пішов йому на зустріч. Вони міцно обнялись і сіли до столу.

– Вибачай, пане гетьмане, вже три дні на Січі, а не міг підійти до тебе, надто ти взявся до справи.

– Та воно ж бачиш як, позавчора зранку дістався, і зразу у вир подій. Тут тобі до булави закликали, та й послам московським необхідно було віддати шану. Вважай після Дмитра Байди Вишневецького вперше на Січ московські посли пожалували. Правда не з братською пропозицією сусідської дружби, а із пропозицією йти до московського царя в холопи. Але вже те приємно, що взагалі молодий московський цар про нас згадав. Мене лише, знаєш, що зачіпає. Пам'ятаєш, до гетьмана Григорія Лободи, в Дев'яносто шостому році приїздив Еріх Лясота, представник Папи Римського, він привіз клейноди і прохання до козаків стати на захист віри християнської. Так Папа Римський не пропонував стати його холопом. От ти і думай хто більш приязний до козаків був. До речі Максим, син Григорія Лободи, з тобою, чи дома лишився?

– Зі мною. А може сам по собі, він ще восени, коли виповнилось двадцять років, записався до куреня. Тепер він вже став дорослим, і я можу разом з ним лишитися на Січі. Та й у морський похід хочу йти з тобою, і Максима привчати до військової справи. Ми на розмову, як інші щоб ти взяв у похід. Максим за дверима чекає.

– То чого ж ти мовчиш, клич Максима. – Степан закликав Максима і Збігнева.

– То він не сам, привіз товариша? Ну підходь Максиме хоч обнімимось! Ти бачиш Степане, як на батька став схожим! Скільки це я тебе не бачив?

– Скоро два роки, пане гетьмане!

– То ж я й бачу, зовсім дорослим став. А чому до нас перестав заходити? Марічка питає, тату, чому Максим не приходить, а я що маю відповідати?

Максим зашарівся, як молода дівка, але щось мав відповідати.

– Та дядько Степан заказує стільки роботи, що не до гостин, все часу не маю, але будемо в Києві неодмінно зайду!

– Думаю, раніше зими до Києва не ступимо, а проте, як Бог дасть. А це з тобою хто за один? Давно на Січі?

Збігнев, що багато наслухався про Сагайдачного і від козаків, і від поляків, здивовано дивився на такого привітного симпатичного чоловіка, який був у козацькому вбранні, та менше всього нагадував козаків, з якими вже місяць він спілкувався. І хоч нічого поганого козаки йому не зробили, але вони трималися з ним без особливої приязні, продовжував їх панічно, безпричинно боятися.

Під час обрання гетьмана, він здаля бачив Сагайдачного, його стрімкий силует з затиснутою в правиці і різко піднятою над головою булавою, і море козаків навколо нього, і хмару козацьких шапок в небі, чув його грізний голос і лемент тисяч горлянок в єдиній хвилі захвату перед гетьманом…

А ось тут за столом, на якому зліва лежала купа грубих фоліантів, а по праву руку стос паперу, каламар і перо, сидів чоловік з довгою густою сивою бородою, і добрим, навіть ласкавим поглядом, посміхаючись дивився на Збігнева. Зміна була настільки разюча, що його ніби заціпило, і він навіть не міг второпати, що Сагайдачний звертається до нього. Максим легенько підштовхнув Збігнева, щоб той прийшов до тями. А потім сам відповів Сагайдачному.

– Пане гетьмане, то є Збігнев Гура, він вже місяць на Січі, а прибув до нас із Краківського воєводства. Має свої рахунки з татарами, тому хоче стати козаком. Та врешті він сам розповість.

– Максиме, я не маю сумніву, що розповість те, про що буде вважати за потрібне. А я, щоб знати прийняти його в загін чи ні, повинен дещо його тепер запитати. Збігнев, ти по добрій волі прийшов до Запорозької Січі?

– Так, прошу пана гетьмана!

– Ти вчився вправлятися шаблею, луком, рушницею?

– Звісно, пане гетьмане, може пан відає, що кожний шляхтич з раннього віку має військовий вишкіл.

– То добре! Ти хочеш прийняти участь у морському поході? А води не боїшся, плавати вмієш?

– Так, пане гетьмане я виріс на Віслі. Мені конче необхідно дістатися татарських, альбо турецьких міст. Я маю знайти там Зосю, альбо зустрітися з мордерством. Не маю місця на цьому світі без Зосі!

Сагайдачний уважно подивився на Збігнева, трохи помовчав і різко хитнув головою.

– Не подобається, хлопче, мені твій настрій! Вояк, що йде в похід помирати, не може стати переможцем! Запорозький козак, навіть коли беззбройний іде на супротивника що має зброю, сповнений одною метою, перемогти. І тільки в цьому випадку перемагає! То я тобі повім, а ти запам'ятай, маєш час до походу і Максима Лободу в товаришах, тільки в разі коли думатимеш про життя, а не про смерть, підеш зі мною в похід. В іншому випадку, в похід не візьму. Це римські гладіатори мали девіз: "Йдучи на смерть, вітаю імператора!". Чув про Спартака? Так от, запорозькі козаки не гладіатори, козак навіть виходячи на поєдинок один проти десятьох ворогів думає не про смерть, а про перемогу! А вже як складеться бій залежить від вишколу, віри в перемогу та хіба від Бога! Ти мене зрозумів, синку?!

– Так, батьку!

– Та я бачу ти тут часу не марнуєш, вже чомусь навчився!

– засміявся Сагайдачний.