Читати книгу - "Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний, Рогожа Віталій"

– То добре! Будеш козаком! А Бог дасть і Зосю відіб'єш у бусурманів. Ну, що ж, радий був з вами поспілкуватися. – Сагайдачний повернувся до Степана.

— Степане, тут гуртується наше товариство, з яким на Варну ходили. Ти всіх добре знаєш. Думаю за день два я вас закличу на раду. В похід піде багато козаків, які моря не бачили і не знають як себе вести в морі. Вони потребують морського вишколу, то ваш досвід їм стане у нагоді. До зустрічі!

Степан разом з хлопцями вийшли від гетьмана і пішли займатися своїми справами. Степан, який прохання Сагайдачного сприйняв як наказ вирішив зустрітися з усіма козаками знайомими по перших морських походах, а Максим і Збігнев, маючи вільний час вирішили переглянути свою військову амуніцію. Курінний їм повів, що з завтрашнього дня збирають новиків, які мають бажання йти у морський похід, і вже мали розмову з Сагайдачним. За час, що лишився до походу, з ними будуть проводити вишкіл досвідченні козаки, які пройшли достатній бойовий шлях, і отримували перемоги над ворогом на суші і в морських баталіях.

Коли хлопці лишилися вдвох, Збігнев звернувся до Максима.

– Максиме, то ти пишешся Лобода? То від батьків прізвище, чи на Січі отримав?

– Бачиш, то від батька, але на Січі мені не було потреби його міняти, і наш курінний запропонував лишити батьківське прізвище.

– Максиме, перепрошую, коли дурне питання задам, але скажи ватажок козаків Лобода, який разом з Наливайком пішов війною на Польське крулівство, тобі родина?

– Так родина, то мій батько.

– Матка Боска! Цо то єсьтм за випадок!– Зойкнув Збігнев.

– Збишку, що сталося, що тебе так налякало?

– Я навіть не відам, як тобі повісти, венто есмь якийся таємний знак! Тілько Богу то відомо який!

– Збишку, а тепер так, щоб і я щось зрозумів. Небо чисте, ні хмариночки, звідти не йде дощ, і не сипле сніг. Не розквітли враз дерева, що ти за знак побачив? Здається крім гетьмана Сагайдачного других видінь не було. Так я тебе заспокою, то був дійсно Петро Конашевич–Сагайдачний, а не хто інший. Я його знаю з дитинства, він за цей час змінився, але повір не наскільки, щоб ти в цьому побачив знак. Та й то сказати, ти ж з ним вперше розмовляв, то який може бути знак?!

– Максиме, то правдиво знак мені, але то щасливий знак! Тепер я не маю жодних сумнівів про те, що обов'язково знайду свою Зосю! Та не дивись так на мене! Я не зваріював, і при повному розумі. Маємо трохи часу ходи зі мною на берег річки, я тобі все повідаю.

Вони, не змовляючись, пішли на високий берег Красного Кута, який височів над островом і всією округою. Звідси було добре видно берег лиману Бейкуш, де теслярі будували морські човни, а річка Базавлук проглядалась до самого Дівичого острова. Хлопці замилувалися краєвидами річкових заплавів, морем очеретів і плавень.

– Як далеко звідси видко!– Зачудовано мовив Збігнев.

– Якщо вилізти на високе дерево то навіть буде видно Дніпро.

Відказав Максим.

– Так що ти мені хотів повідати, Збишку?

– Вибач, почну здалека. Мені напевно, ще й трьох рочків не було, коли те страхіття прийшло до Польщі. Може тому й запам'ятав, що мене то дуже вразило. Тоді з полуденних земель наїхала маса люду, і шляхти, і простих посполитих поляків. У всіх на вустах було два прізвища Лобода і Наливайко. Мама казала, не ходи синку далеко від обійстя піймають козаки і заб'ють, що мама без тебе буде робити!

Збігнев посміхнувся.

— Цікаво влаштована дитина, пам'ятаю я тоді зовсім не думав про те, що козаки мене заб'ють, мені дуже шкода було маму, що вона буде за мною плакати… А от тепер поїхав навіть не сказавши мамі куди. А поїхав до тих страшних зарізяк, козаків запорозьких! Ні я вже не дитина і знав, що до козаків приймають всіх, і поляків також, але цього не розповідають, бо ніхто і не розпитує. І, правду сказати, зустріли мене досить привітно, а коли з тобою і Василем познайомився, то я взагалі відчув себе зовсім спокійно. А от тепер я дізнаюсь, що людина, яка до мене найбільш приязно віднеслась у козацькому таборі, хоч і знала що я польський шляхтич, є сином того славнозвісного, чи може з погляду поляків, горезвісного ватажка козаків, Лободи, якого поляки стратили! Мені здавалося, що син гетьмана Лободи повинен все життя мститися полякам за батька!

Збігнев замовк. Мовчав і Максим. Сказати, що він любив поляків то була б не правда. Але і ненависті до поляків він теж не відчував. Досить часто мав злість на того чи іншого поляка, який чинив кривду і особливо на гетьмана Жолкевського. Але, правду сказати, такі почуття він мав і до кожного кривдника, який був, скажімо, запорозьким козаком. Дядько Степан виховував у нього гостре не сприйняття будь якої несправедливості, і для нього не багато важило хто чинить несправедливість, поляк, турок чи запорозький козак.

– Та ні, Збишку, може то й не зрозуміло тобі, але я не думаю про помсту полякам. Тим більше, що батька стратили самі козаки, хоч і хитрістю гетьмана Жолкевського. І не тільки тому що такі думки є гріхом, а зовсім по іншій причині. Одного разу від гетьмана Сагайдачного я почув слова, які довго не міг зрозуміти, "Бажання помсти не має сенсу!". Багато пізніше, я для себе їх розкрив так. Кожна нормальна людина в житті має свою мету, і її досягнення стає сенсом життя. А коли з якоїсь причини виникає потреба помсти, людина кидає всі сили, а інколи і життя для того щоб помститися. А помстившись, не відчуває жодного задоволення… І сил для досягнення тої своєї мети не лишається. Ось тоді виникає питання до себе – на що ж я поклав своє життя? Коли так собі поміркуєш, то зрозумієш, правий Сагайдак!

– Знаєш, Максиме, в мене не було таких думок, але на диво твої висновки співпадають з моїм випадком. Сенс мого життя Зося, помститися я повинен татарам, які забрали Зосю в неволю! Вірно?

– Вірно Збишку. Але якось дуже буденно. Хоча, для польського шляхтича, який має право гордитися своєю отчизною, скоріш за все нормально.

– А для тебе Максиме що не так, в чому сенс твого життя? От чому ти прийшов на Січ, чому йдеш у морський похід? Невже лишень щоб пограбувати турок, чи щоб стати лицарем? Якщо так, тоді що в твоєму житті небуденного, який сенс воно має?

– Збишку, ти так відразу скільки питань на мене висипав, що годі й відповісти. Але я перш ніж відповісти, тебе запитаю. Дитиною ти не розумів звідки на Польщу взялася така напасть як козаки, а тепер розумієш?

– Якщо чесно то не дуже.

– А ти крім "дяківки" ще десь вчився?

– Так, я вчився в Краківському єзуїтському колегіумі, а ти?

– Я в Київській школі православного братства. А ви світські науки вивчали, наприклад історію Польської держави, чи лише святе письмо?

– Певно що вивчали!

– От тепер скажи коли і як утворилася Річ Посполита!

– То було на підставі династичного шлюбу польської крулеви Ядвіги і литовського великого князя Ягайла. Люблінська унія в 1569 році проголосила створення Речі Посполитої у складі Польського королівства і Великого Литовського князівства. А тебе як вчили?

– І мене так вчили. Але ти допустився помилки, альбо тебе не вірно вчили. Унія Польського королівства і Великого Литовсько-Руського князівства.

– Хіба то має значення?

– Для поляка жодного, як до речі і для литвина, а от для мене має, і то дуже суттєве. Річ Посполиту склали нащадки не двох, а трьох народів! Але про третій з часом якось забули. Може тому що шлюб беруть лише двоє, а не троє! А ти чув про те, що була колись така держава як Київська Русь?

– Певно, що чув, але то було так давно, що годі й згадувати! Київську Русь звоювали татари і на її місці лишилося Дике поле, а Річ Посполита, вірніше польська шляхта його заселяє, піднімає з руїни. Чи не так?

– Так, Збишку, так! Ти добре сказав! Лишень не все купи тримається. Ти казав, що татари погані, а вони дивись які приязні до Польщі! Разом з монголами звоювали Київську Русь, і лишили полякам Дике поле на тому місці, щоб шляхта його заселяла. Бо воно ж землі має скільки, як дві Польщі вкупі, от де є польській шляхті погуляти! Але тут звідкись козаки взялися, чи з неба впали чи з моря вийшли, чи на диких конях прискочили і чинять шляхті великі збитки, не хочуть землю цю віддати! Воно би треба було їх винищити до ноги, якщо татари не змогли, бо ж плодяться надто, та деколи в пригоді стають. То допоможуть татарів повоювати, то проти шведів підсоблять, то московську корону добувають для Польщі!

– Чекай, Максиме! Ти хочеш сказати що Польща забирає у козаків землю? То що, була якась козацька держава яку Польща завоювала?

– Не було козацької держави, тому що і козаків не було! А були нащадки Київської Русі, народ Руський, який жив у Дикому Полі і платив данину кримським татарам. Потім разом з литвинами повоювали кримських татар, перестали їм данину платити, і створили Литовсько-Руське князівство, яке було значно більше за Польщу. Але, натомість, у польського короля і шляхти розуму було вдвічі більше. Тому у створеній, як ти кажеш, династичній державі стала правувати Польща а не Литва з Руссю. А правувати, то по ляські означає привласнювати чужі землі, і змушувати народ руський на себе працювати! А він до цього не звик, хоч і деякий час терпів. Та коли єзуїти почали руський люд ще й католичити, знищувати храми православні, він не стерпів. От тоді й з'явилися козаки, і почалися козацькі війни під проводом Григорія Лободи, мого батька, і Северина Наливайка, про які ти з жахом згадуєш. Різниця між нами в тому, що тебе лякали козаками. А я божим провидінням лишився живим, але сиротою після різанини, яку влаштував ваш великий гетьман Жолкевський в козацькому таборі, в якому половина люду були зранені козаки та жінки і діти!

Максим ледь стримував себе від жалю до своїх вбитих батьків, про яких знав лише з розповідей дядька Степана. Натомість мовчав і Збігнев. Він навіть уявити не міг, що таке могло трапитись. Проте, Максим розповідав так впевнено і переконливо, що годі було йому не повірити. Після довгого мовчання заговорив Збігнев.

– Максиме, якщо все так і було, а я тобі вірю, хоч і не можу уявити і прийняти таку несправедливість, то ти повинен все життя ненавидіти поляків, та горіти бажанням помсти. Альбо винити Господа в тому що він не покарав поляків.

– Знаєш, Збишку, коли людина винить у своїх бідах Господа то я вважаю, вона не права, і коли просить Бога покарати злодія чи вбивцю, теж не права.