Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Тоді прощавайте! – махнув нам маг і поспішив на обід.
Я так і сиділа під стіною. Я раптом зрозуміла, що не знаю, що я тут роблю. Чому я не могла робити це в Полярній пустці? Там, де Атрік, Міра, Нет?.. Барси йому в іглу. Я ж повторювала це сотні разів. Цілий список справ – таких очевидних і простих.
По-перше, я маю жити краще. По-друге, опанувати свою магію. По-третє, розкопати, хто і нащо викинув мене до пекла з криги. По-четверте… зажити нових ворогів? Так, чудово. Саме так.
Але сидіти тут вічно – не варіант. Буквально кілька кроків я пройшла, переступивши завісу, та так і сповзла до землі кам’яною стіною брами. У її затінку було хоч трохи холодніше, і сонце вже не радувало мене так, як у перші миті знайомства із незнаним світом.
Велике й зелене – те, що дерево – було не одне, та переважну частину краєвиду займали кам’яні споруди. Дорога із маленьких сірих плит розходилась ліворуч та праворуч. Це ж я сиділа на ній. Опустила руку та торкнулась: холодна та гладка. Вони виклали її, щоб було зручніше.
Розбещені маги! Поодинці чи групами, закутані й не дуже, вони продовжували кутатись і жалілись, який сьогодні холодний день. Тим часом я хотіла заповзти за той бік Великої стіни та обсипати себе снігом.
Раптом, замість споглядання краєвидів, мені спало на думку поглянути на свого однолітка. Я не знала ні його імені, ні чим він жив. В мене думки не було цікавитись цим. Якби ми зустрілись у Полярній пустці, то єдиною цікавою для мене річчю був би його рівень володіння кинджалами.
Зненацька хлопець встав. Він похитнувся та обперся об стіну. Його лобом стікав піт, очі блукали. Постоявши так, він відхитнувся від брами, узяв свої клунки і пішов. Підбадьорена його успіхом, я також встала. Але так, як у нього, в мене не вийшло, тому я розсудливо опустилась назад.
«Кепські справи», – подумала я.
Звідки й взялось відчуття, яка гарна з мене мішень. Якби хтось цілився у мене, треба було стріляти: ухилитися я б не змогла. Повний комплект приємних відчуттів: знемога, нудота, запаморочення… Кольки в груди: я – мішень.
«Хтось цілиться у мене», – піднялася ривком.
Маленький хлопчик. Він тикав пальцем просто в мене. Можливо, це означало: «Бийте її!» Все в мені вимагало зайняти більш вигідну стратегічну позицію. Тобто, забігти назад за Велику стіну. Тобто, ніколи не вертатись сюди.
Та цікавість вимагала: залишитись і подивитись, що буде. Я стояла. Кинджали були зовсім близько. Якась жінка хляснула його по руках, схопила й повела.
Мабуть, вона заборонила нападати на мене. Мабуть, так.
Але всі інші люди, що оглядались на мене, непокоїли мене так само. Я виглядала не так, як вони. Я мусила зникнути з виду. Зникнути кудись, де можна провалятись кілька днів, не привертаючи уваги.
Це міг бути темний куток сірих стін. Але стіни відштовхували мене… Це міг бути той знаменитий Ліс. Та мені ще рано було стикатися з нечистю… Зрештою мій погляд спинився на дереві. Під ним було ще щось зелене, не таке високе, але значно густіше.
Вже пізніше це будуть кущі, а ще нижче – трава. Зараз це був сховок.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун», після закриття браузера.