Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

Очікуючи можливості віддатися політичній діяльності, члени школи присвячували себе відстороненому життю, сповненому студій та духовної практики. Як і софісти, однак з інших причин, Платон створив відносно відокремлене від громади виховне середовище. У той же час Сократ мав іншу концепцію виховання. На відміну від софістів, він вважав, що виховання повинно відбуватися не у штучному середовищі, а згідно з давньою традицією — у вирі життя громади. Однак, для педагогіки Сократа характерним є те, що головне значення в ній приділяється живому контактові з людьми, і цього разу Платон поділяє його переконання. Ми віднаходимо у Платона Сократову концепцію виховання шляхом живого контакту та любові, проте, як зауважив Дж. П. Лінч[162], Платон реалізовував цю концепцію в межах своєї школи. Виховання відбувається в надрах спільноти, групи, кола друзів, де панує атмосфера чистої любові.

Формування та дослідження в Академії

Ми мало знаємо про інституційне функціонування Академії[163]. Було б хибним, як це часто роблять і ми до цього ще повертатимемося, уявляти собі Академію, а також інші філософські школи Афін як релігійні асоціації, тіасоси Муз[164]. Їхнє заснування відбувалося відповідно до чинного в Афінах права на створення спілок[165]. Тут були, здається, дві категорії членів: з одного боку, найстарші, дослідники та викладачі, а з іншого — наймолодші, студенти. Здається, що участь у голосуванні останніх, наприклад, відіграла вирішальну роль в обранні Ксенократа, другого наступника Платона. Перший наступник, Спевсіпп, був обраний самим Платоном. В Античності вважали показовим той факт, що дві жінки, Аксіотея та Ластенія були ученицями Платона та Спевсіппа. Аксіотея[166], як розповідають, без сорому носила просту мантію філософів: це дає підстави припускати, що члени Академії, як і інші філософи доби, віддавали перевагу цьому костюму, який відрізняв їх від інших людей. Якщо відштовхуватися від пізніших традицій школи, то можна вважати, що, окрім дискусій, лекцій та наукових робіт, організація школи передбачала якісь спільні трапези[167].

Щодо старших членів, які разом із Платоном брали участь у дослідженнях та викладанні, ми знаємо деяких із них: Спевсіпп, Ксенократ, а також Євдокс Кнідський, Геракліт Понтійський, Аристотель. Останній, наприклад, залишався в Академії упродовж двадцяти років як учень, а потім — викладач. Були й інші видатні філософи та вчені, зокрема, такі астрономи та математики першої величини як Євдокс та Теетет. Наше уявлення про Академію та роль, яку в ній відігравав Платон, було б, напевне, зовсім іншим, якби збереглися твори Спевсіппа, Ксенофонта та Євдокса.

Геометрія та інші математичні науки відігравали у формуванні учнів першорядну роль. Але це був лише перший етап підготовки майбутніх філософів. У школі Платона ними займалися поза будь-яким міркуваннями про їхню прикладну корисність[168], бо вони були покликані очистити розум від чуттєвих уявлень, а отже мали також етичні цілі[169]. Геометрія була не лише предметом початкової освіти, а й предметом глибоких досліджень. Утім, саме в Академії математика пережила своє справжнє народження. Саме тут була відкрита математична аксіоматика, яка формулює засади розмірковування (принципи, аксіоми, визначення, постулати) та впорядковує теореми, виводячи їх одна з одної. Усі ці роботи закінчаться через півстоліття написанням Евклідом його знаменитих «Начал»[170].

Згідно з «Державою»[171], майбутні філософи повинні вправлятися в діалектиці лише тоді, коли здобудуть певну зрілість, і робити це упродовж п’яти років, від тридцяти до тридцяти п’яти років. Ми не знаємо, чи застосовував Платон це правило у своїй школі. Але діалектичні вправи неминуче посідали в Академії помітне місце у навчанні. За доби Платона діалектика була технікою дискусій, що передбачали чіткі правила. Висувалася «теза», тобто запитання на кшталт: чи можна навчати доброчесності? Один з двох співрозмовників намагався спростувати тезу, інший — її захищав. Перший намагався спростувати шляхом запитань, тобто ставлячи захисникові тези вправно підібрані запитання, щоб змусити його до таких відповідей, які підведуть до визнання суперечливості тези, яку той захищав. Співрозмовник, який запитував, сам не захищав жодної тези. Ось чому Сократ мав звичку відігравати роль людини, яка запитує, як про це говорить Аристотель: «Сократ відігравав завжди роль того, хто запитує і ніколи — роль того, хто відповідає, оскільки він визнавав, що нічого не знає»[172]. Діалектика навчала не лише мистецтву спростування, тобто мистецтву осмислено запитувати, а й відповідати, уникаючи пастки того, хто запитує. Дискусії довкола якоїсь тези були звичною формою викладання[173] аж до І століття до Різдва Христового.

Навчання діалектиці було абсолютно необхідним з огляду на те, що учні Платона були покликані відігравати певну роль у житті громади. У цивілізації, центром якої були політичні дискусії, слід було навчати досконалому володінню мовленням та розмірковуванням. Утім, на переконання Платона, діалектика була небезпечною, оскільки загрожувала створенням у молодих людей враження, що можна захищати чи спростовувати будь-яку позицію. Ось чому платонівська діалектика не є суто логічною вправою. Вона є, скоріше, духовною вправою, що вимагає від слухачів аскези, трансформації їх самих. Йдеться не про боротьбу між двома індивідами, в якій більш вправний нав’язуватиме свій погляд, а про зусилля, здійснюване спільно обома співрозмовниками, які хочуть діяти відповідно до раціональних вимог осмисленого дискурсу, logos’у. Протиставляючи свій метод методові тогочасних майстрів суперечок, що практикували словесне протистояння заради нього самого, Платон пише:

Коли двоє друзів, таких як ти і я, мають настрій порозмірковувати, то слід діяти у більш м’який та діалектичний спосіб. Під «більш діалектичним» я маю на увазі те, що даються лише справжні відповіді і що ці відповіді засновані лише на речах, які визнає сам співрозмовник[174].

Справжній діалог можливий лише за умови, якщо справді хочуть діалогувати. Завдяки цій угоді між співрозмовниками, яка відновлюється на кожному етапі дискусії, йдеться не про те, щоб один зі співрозмовників нав’язав свою істину іншому; навпаки, діалог навчає їх ставити себе на місце іншого,