Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

а отже долати власні погляди. Завдяки щирому зусиллю співрозмовники, в міру того, як вони підпорядковуються вищій істині, logos’у, самі відкривають у собі самих незалежну від них істину. Як і у всій античній філософії, філософія тут полягає у рухові, завдяки якому індивід виходить за межі самого себе в чомусь такому, що його перевершує: для Платона — в logos’і, в дискурсі, що передбачає вимогу раціональності та універсальності. Втім, цей logos не є чимось на кшталт абсолютного знання; йдеться, насправді, про згоду, що встановлюється між співрозмовниками, які підводяться до того, щоб прийняти разом певні позиції, про згоду, в якій вони долають свої окремі погляди[175].

Ця етика діалогу не передбачає необхідності постійного діалогу. Ми знаємо, наприклад, що певні трактати Аристотеля, які, втім, суперечать Платоновій теорії ідей, є підготовчими рукописами до усних лекцій, які Аристотель давав в Академії; проте вони мають вигляд безперервного дискурсу дидактичної форми[176]. Разом із цим, здається, згідно зі звичаєм, який увіковічнився в усій Античності, слухачі могли висловлювати свої думки після викладу[177]. Були, безперечно, інші виклади — Спевсіппа чи Євдокса, кожен з яких виражав власні погляди, помітно відмінні від інших. Проте було і спільне дослідження, обмін ідеями, і це було також своєрідним діалогом. Водночас, Платон вважав думку діалогом:

Думка та дискурс є одним і тим самим, за винятком того, що ми називаємо думкою внутрішній мовчазний діалог душі з самою собою[178].

Платонівський життєвий вибір

Саме ця етика діалогу пояснює свободу думки, яка, як ми щойно переконалися, панувала в Академії. Спевсіпп, Ксенократ, Євдокс чи Аристотель проповідували теорії, які зовсім не відповідали теоріям Платона, зокрема, в питанні вчення про ідеї і навіть визначення добра, оскільки ми знаємо, що Євдокс вважав, ніби вищим добром є задоволення. Ці протистояння між членами школи, які були доволі напруженими, залишили сліди не лише в діалогах Платона чи у Аристотеля, але й у всій елліністичній філософії[179], якщо не в усій історії філософії. Як би там не було, ми можемо зробити висновок, що Академія була місцем вільної дискусії і що тут не існувало ні шкільної ортодоксії, ні догматизму.

Якщо це було так, то можна запитати себе: на чому засновувалась єдність спільноти? На мою думку, можна твердити, що якщо Платон та інші викладачі Академії були не згодні щодо певних пунктів вчення, то всі вони приймали, хоча б різною мірою, вибір способу життя, форми життя, запропонований Платоном. Цей життєвий вибір, здається, полягав передусім у прийнятті згаданої етики діалогу, про яку ми щойно говорили. Точніше, якщо скористатися виразом Мітельштраса[180], йдеться про «форму життя», яка практикується співрозмовниками, оскільки тією мірою, якою вони в акті діалогу позиціонують себе як суб’єкти, одночасно долаючи самих себе, вони отримують досвід logos’у, який долає їх і, зрештою, досвід тієї любові до добра, яку передбачає саме зусилля діалогу. З такого погляду, предмет дискусії та її доктринальний зміст мають другорядне значення. Важить, насправді, практика діалогу і та трансформація, яку вона приносить. Іноді навіть функція діалогу полягає в тому, щоб дійти до апорії та виявити, таким чином, межі мови, її нездатність передати моральний та екзистенційний досвід.

Зрештою, йдеться головним чином, якщо скористатися виразом Л. Брісона[181], про «навчання життю у філософський спосіб», у спільній волі практикувати незацікавлене дослідження, свідомо протиставляючи його софістичному меркантилізму[182]. Саме в цьому полягає життєвий вибір. Жити у філософський спосіб означає, передусім, повернутися до інтелектуального та духовного життя, здійснити навернення[183], яке задіює «всю душу», тобто все моральне життя. Наука чи знання, насправді, ніколи не є для Платона суто теоретичним та абстрактним пізнанням, яке можна «помістити цілком готовим» в душу. Коли Сократ, як ми бачили[184], говорив, що чеснота є знанням, він не мав на увазі під знанням чисте абстрактне пізнання добра, він мав на увазі пізнання, яке обирає добро і яке хоче добра, тобто внутрішню схильність, в якій думка, воля та бажання є єдиними. Так само і для Платона, якщо чеснота є наукою, то наука сама є чеснотою. Можна, таким чином, вважати, що в Академії існувала спільна концепція науки як формування людини, як повільного та складного виховання характеру, як «гармонійного розвитку усієї людської особистості»[185], зрештою, як способу життя, покликаного «забезпечити […] добре життя, а отже, «порятунок» душі»[186].

На переконання Платона, вибір способу філософського життя був найголовнішою річчю. Саме це засвідчує оповідь Ера в «Державі», яка міфічним чином подає цей вибір як реалізований у попередньому житті:

Здається, якраз тут приховано найбільшу небезпеку для людини, і тому слід особливо дбати, щоб кожний із нас, занедбавши інші науки, став дослідником і учнем у галузі саме цієї, якщо тільки зможе відкілясь набувати відповідних знань. Треба відшукати і когось такого, хто навчив би його розпізнавати добрий і поганий спосіб життя, а із життів можливих завжди і всюди вибирати краще[187].

Духовні вправи

У своєму «Листі VII» Платон проголошує, що коли не приймають цей спосіб життя, то життя не варте того, щоб його прожити, і саме тому слід наважитися пройти цим «шляхом», цим «чудовим шляхом». Утім, цей спосіб життя передбачає непересічне зусилля, до якого потрібно вдаватися щодня. Саме з огляду на цей спосіб життя розрізняють тих, хто «філософує по-справжньому» і тих, хто «не філософує по-справжньому», останні мають лише зовнішній блиск поверхових думок[188]. Платон натякає на другий варіант[189], коли говорить про постать свого учня Діона із Сіракуз. Філософське життя полягає у «більшій схильності до доброчесності, аніж до задоволення», відмові від чуттєвих задоволень, у дотриманні певного режиму харчування, у «житті щодня таким чином, щоб ставати дедалі більшим господарем себе самого». Як добре показав П. Рабов[190], в Академії використовувалися певні духовні практики, слід яких ми віднаходимо в численних місцях діалогів.

На останніх сторінках свого діалогу «Тімей»[191] Платон стверджує, що необхідно вправляти вищу частину душі, яка є нічим іншим, як інтелектом, таким чином, щоб