Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

Нічний клуб «Ітака» виглядає по-справжньому вражаюче. Тепер я розумію, чому Маша про цей заклад аж годину розповідала мені телефоном. Саме вона наполягла на тому, щоб я не сиділа як стара бабця в номері, а пішла разом із Максимом та трохи повеселилася. Бо коли ще така нагода станеться, тим паче в Одесі.

Щоправда, ще подруга змусила мене налаштувати геолокацію в телефоні та відправити їй доступ до своїх координат. Аби вона могла в режимі реального часу могла спостерігати де я. Про всяк випадок.

Все навколо клубу освітлюється яскравими неоновими вогнями. Широкі сходи, викладені плиткою, ведуть до масивних дверей з темного скла, в яких відбивається світло ліхтарів. По обидва боки від входу встановлені високі колони, увиті декоративними вогнями, що створює ілюзію величного палацу.

Стоянка забита автомобілями преміумкласу. Біля входу стоять охоронці у строгих костюмах, фільтруючи відвідувачів, і невелика черга з гостей, причому більшість з них — стильно вдягнена молодь, яка готова цілу ніч танцювати та веселитися.

Теплий вечірній бриз із моря доносить аромати солоної води, додаючи нотку романтики цьому місцю розкоші та неону. Максим відчиняє двері машини та подає мені руку.

Він виглядає бездоганно — чорна сорочка ідеально сидить на його плечах, а дорогий годинник блищить під прицілом штучного світла.

Я немов інопланетянка тут. Моя проста сукня, хоч і акуратна, але немов сильно блякла на тлі яскравого вбрання жінок, які проходять повз. Кожна ніби щойно зійшла з Паризького подіуму — з бездоганним макіяжем, дорогою зачіскою, недешевими аксесуарами та впевненою ходою від стегна.

Максим веде мене всередину, де звуки ще голосніше, а світло яскравіше. На сцені співає Надя Дорофєєва, її чарівний та проникливий голос розливається по залі. Не можу відірвати від неї очей: її впевненість, харизма — саме те, чого мені іноді так сильно не вистачає.

—  Полюбляєш її творчість? — Максим нахиляється до мене, і я відчуваю його тепле дихання біля вуха.

— Вона неймовірна, — шепочу у відповідь.

Не можу перестати дивитися на сцену: Дорофєєва ніби керує всім простором, керує присутньою публікою.

— Ти набагато крутіша, — перекрикуючи ревну музику, продовжує Максим. — Ти справжня, на відміну від її зліпленого менеджерами образу.

Відриваю голову від Наді, і з подивом зиркаю на Максима. Він говорить так впевнено, неначе особисто знайомий зі співачкою.

Дівчата, які миготять навколо нас, здаються втіленням елегантності та гламуру. Їхні високі підбори та сміливий макіяж — роблять їх мрією кожного чоловіка тут. От тільки Максим не помічає ані їх, ні співачку, прикипівши очима виключно до мене.

Я водночас задоволена і спантеличена такою увагою. Але й досі не розумію, що він у мені такого дивовижного знайшов. Чому саме я — зі своєю простою сукнею і з природно висохлим волоссям, без грама укладальних засобів — виявляюся його центром уваги?

— Поліно, — Максим знову тягнеться до мого обличчя, його щока злегка торкається моєї щоки. — Не думай про інших. Забудь про них. Думай про нас.

Його слова змушують моє серце битися швидше. Може, й справді... Може, все це — не так важливо?

Як тільки-но Надя закінчує чергову пісню, ми просуваємось до VIP-місць, де за широким столом вже розташувалася невелика компанія. У центрі уваги — Дмитро, що розслаблено відкинувся на спинку шкіряного дивана. Він зустрічає нас широкою посмішкою.

— О, Поліно! А я знав, що ти не відмовишся від мого запрошення! — Дмитро підморгує мені та подає Максимові руку.

Відчуваю на собі погляди всіх присутніх. Роблю глибокий вдих і посміхаюся, намагаючись приховати легке тремтіння в колінах. Киваю усім на знак привітання.

Зібравши до купи всю свою впевненість, я нахиляюся до Дмитра:

— Вітаю з днем ​​народження! — Намагаюся триматися спокійно. Його розслаблений погляд дає зрозуміти, що він не чекає каверзи. — На жаль, подарунок я не встигла підготувати... Ми тільки познайомилися і… Але не переживай, я відправлю його взимку, адже саме тоді в тебе справжнє свято, еге ж?

За столом миттю стає тихо. Здивовані погляди тепер прикуті до Дмитра, який, очевидно, розуміє, що я розкусила його брехню.

— Ти диви яка кмітлива мала! Так, Полю, я зимовий хлопчина, — погоджується він із хитрою усмішкою, — але для свята гада. Не обов’язково мати справжній привід.

Вся компанія заливається дружнім сміхом, на моє полегшення. Народ дивиться на мене з цікавістю, але без того напруження, на яке я очікувала. Схоже, мій жарт прийшовся їм до душі.

Максим садить мене поруч із собою, пропонує щось випити. Прошу замовити соку.

Чоловіча половина компанії активно обговорює справи тижня, хвалиться успішними угодами, між іншим, сиплючи жарти чи промовляючи тости.

Захоплено слухаю кожного, вбираючи в себе їхню впевненість і розслаблені веселощі. Напруга потроху відпускає мої плечі. Можливо, друзі Максима набагато простіші, ніж я спочатку думала?

Максим тримає свою руку на спинці дивана, якраз за моєю спиною. Іноді торкається пальцями оголеної шкіри мого плеча, змушуючи рецептори шкіри стати дибки. Після чергового тосту «за гарний вечір» він нахиляється до мене зовсім близько. Його низький голос теплий ним пошепки пестить моє вухо: