Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

***

Потяг стрімко набирав швидкість. Петро Миколайович підняв полицю та витяг із сумки поліетиленового пакета.

— Ну что, просто Мария, не желаете подкрепиться? Сесть в поезд и не подкрепиться — это ненормально, это против традиций.

— Переломити хлібину, так би мовити? — посміхнулася Марія.

— Что? — не одразу зрозумів попутник, — а, ну да… Преломить хлеб…

Петро Миколайович виклав на стіл пару курячих стегенець, кілька стрілок зеленої цибулі, нарізаний чорний хліб та великого червоного помідора. Складаним ножиком вправно розрізав помідор на маленькі часточки і дістав із пакета темну баночку із сіллю, пляшку коньяку та два одноразових стаканчика.

— Ну, так как, просто Мария, преломим хлеб?

Шумно відчинилися двері, й до купе зайшла провідниця:

— О! — здивувалася вона, — оперативно! Не встигли від їхати, а у вас вже й стіл накритий! Ваші квитки, будь ласка!

— Конечно, оперативно! Мы и есть оперативники, только бывшие… — Петро Миколайович простягнув провідниці свій квиток.

— Мій на столі… — промовила Марія.

— Может, с нами? — запропонував провідниці Петро Миколайович.

— Та ні! Що ви! Я ж на роботі! Дякую, але не можу… — відповіла та, ховаючи квитки в товсту шкіряну книжку.

— Ну, так как? — ще раз запитав Петро Миколайович, коли за провідницею зачинилися двері.

— А що? — неочікувано сказала Марія і навіть головою струснула, — якщо помирати, то з музикою!

Вона повільно звелася і обережно спустила на підлогу хвору ногу. Після того справа пішла легше. Марія акуратно посунулася по лаві й опинилася за столиком.

— Мені лише краплину…

— Хорошо, — погодився Петро Миколайович, — капельку так капельку.

Він розлив коньяк, підняв свій стаканчик і глянув на Марію:

— Ну, за что выпьем?

— За здоров 'я друзів, а вороги наші нехай згинуть! — запропонувала Марія.

— Ого! Серьёзный тост! Неужели у вас есть враги, которым вы желаете смерти? В наши годы принято больше думать о Боге, а Бог завещал прощать и любить всех…

— А ви віруюча людина?

— Это сложный вопрос. В наши годы каждый человек становится немножко верующим. С верой умирать как-то легче, не так ли? Вроде как умрешь, а душа твоя, то есть ты сам, оказывается бессмертна. Вот и получается, что смерть обманул… А ее обмануть всегда приятно… Тут и к тете Маше ходить не надо!

— До якої тьоті Маші?

— Тёте Маше? A-а… В детстве была у нас в деревне гадалка, тётей Машей звали. Чуть где какой вопрос — все шли к ней! А она гадала… Кому по руке, кому на картах. Так и осталось по жизни: если чего не знаю, значит к тёте Маше, пусть погадает.

— Зрозуміло. А якщо при житті нагрішив? Тоді пекельні муки до скону віків… Це теж від Бога! Цього не боїтеся? Адже, якщо вірите у Бога, повинні приймати не тільки рай, але й пекло. Це ж шлях, по якому їдуть не лише до вічного життя у раю, але і в інший бік… До чортів із киплячою смолою… Чи маєте надію на свою тьотю Машу?

Петро Миколайович замовк. Бабуся, як виявилося, була не така вже й проста, з філософським підходом бабуся… Сидить мовчки, уважно дивиться на нього і чекає на відповідь, а той навіть не знає, що ж їй відповісти. В нього виникло таке почуття, що сусідка бачить його наскрізь.

— Ну, то як, Петре Миколайовичу, є гріхи?

— Пусть тот первым бросит камень, кто сам без греха, — відповів цитатою з Біблії супутник.

— Он воно як… Тож пан і у Святе Писання заглядав? По моді чи за велінням душі?

— Как это по моде? — не зрозумів Петро Миколайович, кинувши погляд на стаканчик, у якому плескалася у такт руху вагона коричнева рідина.

— Ну, якщо не бажаєте випити за те, щоб вороги наші згинули, вип ’ємо за те, щоб вони жили, — неочікувано промовила Марія, обережно відпила зі стаканчика і прикрила очі, — бачила би це зараз Леся! Ох, і було б мені на горіхи… А по моді це так, — наче й не припиняла розмови, — це ще, мабуть, російський Єльцін показав. Усе життя був комунякою, у Бога не вірив і раптом бачу: у святому храмі хреститься, а за ним і вся його свита, хто як! Хто зліва направо, хто знизу догори… Сміх та й годі… Обреготалася… Але ж хрестяться, бо ж начальство це робить!

— Вы закусывайте, — запропонував Петро Миколайович.

Марія взяла скибочку червоного помідора та відламала окрайчик хліба.

РОЗДІЛ 6

СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

СІЧЕНЬ-ЛЮТИЙ 1940 РОКУ

До заступника голови Президії Тернопільського облвиконкому Михайла Юрійовича Репніка зайшов секретар обкому партії Микола Йосипович Проценко. Він учора ввечері повернувся з Києва де був на нараді в Центральному Комітеті Компартії України. Вів нараду сам Хрущов. На ній розглядалося багато питань: і підготовка до весняної сівби, весняного призову до лав Червоної Армії, стан справ на шахтах Донбасу, та ще багато чого. Окремо розглядали хід совєтізації приєднаних областей Західної України. Тут прочухана від емоційного Хрущова отримали всі керівники обкомів: одні за те, що повільно працюють, а інші за те, що мало та повільно допомагають.

— Вы что, не понимаете политического момента? Все это нациналистическое отребье только и ждёт, чтобы мы оступились! — Хрущов підняв догори вказівний палець, — и тогда… Тогда они ударят по нам изо всех сил, — тут він несподівано гепнув кулаком по трибуні, — и скажут: вот! Большевики, коммунисты ошиблись! Значит, эта партия может ошибаться! — він зробив наголос на слові «может», — а если она ошиблась раз, значит, может ошибиться еще раз, много раз, а раз так, значит ей нельзя верить! Вот что, товарищи, может произойти из-за нашего промедления или одной-единственной ошибки. Может произойти искривление политики всей партии, которую с таким трудом выстроил великий Сталин, наш дорогой вождь и учитель!

У залі почали голосно аплодувати, хтось підвівся, за ним звелася уся зала. Хвилин зо п’ять гриміли овація та крики на честь вождя усіх часів та народів. Коли, врешті решт, усі вгамувались, Хрущов продовжив:

— Но с другой стороны, товарищи, нельзя забывать, что мы пришли в эти области навсегда. Мы должны как можно скорее втягивать их в социалистическое хозяйство, не поддаваться на провокации отдельных антисоветских элементов, решительно выкорчёвывать эти элементы из нашей жизни! Тут надо проявить большевистский напор, энергию и решительность!

Він ще довго та енергійно промовляв із трибуни, погрожуючи комусь кулаком та час від часу помахуючи вказівним пальцем, але нічого конкретного більш не сказав. Коли нарада скінчилася,