Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— Вот что, дорогие товарищи! Вы там сейчас на самой передовой, и вам труднее всех. Мы это понимаем и насколько можно вас поддержим и поможем. Но с другой стороны, спокойной жизни обещать не могу. В ваши области перемещено значительное количество войск. И если вы и население областей думаете, что к их содержанию не имеете никакого отношения, то глубоко ошибаетесь. Фураж, зерно, картошка, овощи, все, что ваши области могут дать для армии, должно быть дано. Соответствующие решения вы получите, но начинайте заниматься этой работой сразу по приезду домой. Не откладывайте на завтра!

З цим напуттям секретарі обкомів і роз’їхалися по домівках. І ось зараз, у кабінеті заступника голови облвиконкому, голова ще досі не був призначений, обидва метикували, що і як можна взяти у населення, щоб забезпечити армію та війська НКВС фуражем та харчем. Обговоривши питання, вирішили на чергове засідання Президії облвиконкому винести питання про організацію обласних контор «Заготсіно» та «Союзтютюнсировина»[15].

***

Василь Когут не обдурив Марійку і заслав сватів в найближчу неділю, тобто не в неділю, а як цей день зараз називався… Вихідний, чи як його там… І хоча час для весіль вже минув, Василеві батьки з радістю погодились з його вибором. Марійка була дівкою гарною, скромною, з порядної родини, чому б і не породичатися? Та й Василь у такому віці, коли давно час мати власну родину! Ще рік, два, а потім почнуть люди балакати, що його дівчата стороною обходять, тому що слабкий чи дурний. На сватанні були теревені про товар та покупця, руду лисицю та ще щось, що Марійка, у якої горіли від усього цього дійства щоки, наче десь у кутку хильнула горілки, добре й не почула. Вона все дивилася й дивилася на Василя, котрий ніяково посміхався, сидячи між сватами, і не могла повірити, що зовсім скоро стане заміжньою, у неї будуть діти, а якщо все буде добре, то й власна хата, подвір’я, худоба і все-все, що має кожна родина у Стасові. Нарешті свати вдарили по руках з батьками нареченої і на стіл поставили пару пляшок горілки, таріль вареного м’яса, картоплю, квашені помідори та солоні огірки, словом усе, що знайшли у льосі. Встигли лише випити по першій, як на подвір’ї загавкав собака. Усі перезирнулися, і в цей момент двері розчахнулися. В хату увійшли три енкаведисти. Один із них, сержант, здивовано звів брови:

— О!.. Это мы хорошо попали… Смотри ты, бойцы Красной Армии спать голодными ложатся, а тут пир горой! По какому поводу гулянка?

— Доньку сватають… — обережно сказав Дмитро Грицай, батько Марії.

— Вот это дело правильное! Потом дети пойдут, а бойцы Красной Армии всегда нужны! Хорошее дело свадьба… А вот когда бойцы голодают — это плохо! Послушай, отец, вот внук твой вырастет и будет голодать, это как? Хорошо? — сержант засмучено похитав головою, наче удаваний онук уже десь голодував, — это никуда не годится! Хозяйство у вас крепкое, небедное, поэтому… — тут сержант витяг із кишені складеного аркуша, пошукав потрібний запис і оголосив, 

— десять мешков картошки, пять пшеницы, ну и что там из овощей… Бурак, морковка… Делись с освободителями, батя, им же, освободителям, есть тоже хочется… Они ж молодые растущие организмы…

Дмитро сердито зсунув брови:

— У нас зайвого нема… Зайве ще восени продали.

— Не ври, батя, не ври… Лишнего ни у кого нет, а как начинаем шмонать, так всё находится! Так что не заставляй нас праздник вам портить, давай полюбовно. Начнём обыск — хуже будет, не вру…

Дмитро глянув на жінку, Килина лише знизала плечима. Зайвого у господарстві і справді не було, але що робити? Влада вимагає, не віддаси — все одно відберуть, та ще й посадять у «попівську хату».

— Та віддай вже, — махнула дружина рукою, — хай йдуть звідси! Хай свята не псують…

— Э-э… Ты тут не очень-то! Слова выбирай! Не псують… Я при исполнении, это понимать надо! А ты меня псом дразнишь… — сержант пригрозив господині пальцем, — лучше бы сто грамм налила… Праздник всё-таки! Дочку замуж отдаёте!

— А про сто грамів у твоєму папері теж написано? — їдко запитав Дмитро.

Сержант від такого запитання трошки розгубився і не знайшов, що відповісти крім незадоволеного бурмотіння:

— Кто это водку в разнарядку писать будет?

— Ну, тоді йди з миром. Любку! — звелів синові, — ану, піди з хлопцями, віддай хутенько з комори, що наказано.

— Ну-ну… — на прощання сержант із погрозою глянув на господаря, — водки освободителям пожалел?

Дмитро, який вже сів за стіл, знов підхопився, Килина, знаючи запальну вдачу чоловіка, схопила його за руку:

— Дмитре! В нас же гості! Свято…

Той важко перевів дух: а й справді свято… І знову сів. Любомир з хлопцями пішли до комори, за ними потяглись і енкаведисти. У хаті запанувала мертва тиша.

— Ну, то що? Як прийшли, так і пішли… Дідько з ними! Наливай?

Але як не намагалися, свята більш не виходило. Усі були пригнічені не стільки тим, що забрали кілька мішків картоплі та пшениці, Бог з нею! Не останні, хоча і не зайві, а тією безцеремонністю, з якою це було зроблено. У кутку щось обговорювала молодь. На жаль, не красу нареченої та не добру вдачу нареченого, не їх кохання та майбутнє життя. Раз по раз лунало:

— Зайди… Москалі… Чужинці… Окупанти… — і потім вже пошепки, не розібрати що…

***

Вранці, у тій частині села, де жили поляки, зненацька з’явився гурт солдатів. Це була рота НКВС під командуванням старшого лейтенанта Коваля, яка містилася у Кулинцях.

Рота вночі була піднята по тривозі. Старший лейтенант, якого підняли ще за півтори години до того, злий з недосипу, пройшовся уздовж шеренги.

— Бойцы! — його голос було далеко чутно у нічному повітрі, яке дзвеніло від морозу, — нам поставлена важная задача! Западная часть советской Украины сильно засорена польскими националистами. Как известно, националисты все буржуазные и поэтому с ними надо бороться. Ну, и вообще… Тут рядом граница, это понимать надо… Чтобы не дать им времени объединиться, выбить почву из под ног