Читати книгу - "Гострі грані кохання, Ванда Трезор"

Жила собі на світі дівчина. У неї була чудова родина, батько й мати не могли натішитися нею: і в школі вчилася на відмінно, і різні гуртки відвідувала (плавання, музична школа, вивчення мов, малювання, акторське мистецтво, комп'ютерний дизайн), вступила до найпрестижнішого вишу України, отримала червоний диплом, познайомилася з чудовим хлопцем (кохання було, як у фільмах про любов), вийшла заміж і…

І тут моя казка дала збій. Шлюб перегидив усю ідилію. Хлопець виявився не таким, яким здавався спочатку. Ні, був він красенем ідеальної краси! Блондин з блакитними очима, увічливий і чемний, ерудований та цікавий співрозмовник, багатий спадкоємець і одинак у сім'ї, пречудовий у ліжку, але… та ще сволота!

Спочатку все починалося з милих питаннячок, присмачених поцілуночками: "Ти куди сьогодні ходила після обіду, коли я ще був на роботі? А де поділися гроші, які я лишав на полиці? Хто цей чоловік, з яким ти під'їжджала до нашого під'їзду? Чому затримуєшся на роботі так пізно?" Потім у хід пішла більш важка артилерія: дзвінки на мобільний кожні півгодини, "випадкові" зустрічі в місті, підкидання "жучків" у мій портфель… А закінчилося в один прекрасний день ударом його кулака в моє обличчя. І не одного удару. І не один день.

Зараз це називають модним словом аб'юз. Тільки дякуючи батькам, які підтримали мене у період нашого розлучення, захистили від нав'язливого переслідування, я змогла пережити це все. Він навіть не зрозумів, у чому неправий і яка причина нашого розриву. Б'є - значить, кохає?

Та Бог із ним, з моїм минулим, ця історія не про нього.

За два дні - Новий рік. Завтра всі українці будуть зустрічати його в колі сім'ї, об'їдатися олів'є й обпиватися шампанським, слухати виступ президента, загадувати бажання в останні секунди старого року, запускати феєрверки… Тільки не я. Бо ненавиджу це свято. Якраз тоді ми й зустрілися з моїм колишнім. Б-р-р! Як згадаю, яка я була дурепа! Та ну його.

Психолог, з яким я зустрічалася протягом року мало не щодня, виніс мені вердикт: або я беру себе в руки і продовжую жити далі, або в мене закінчаться гроші оплачувати його послуги. Це був психолог із тих, які не паратизують на твоїх проблемах, а справді хочуть допомогти. І запропонував нову методику.

- Розумієте, Світлано, - сказав він мені, - ви пережили великий пролонгований стрес. Ваша особистість закрилася від світу, ви нікому не довіряєте, у всіх бачите потенційного ворога. Живете, як за парканом. Це триває вже довгий час, позитивних змін я, на жаль, не спостерігаю. Ви з тих людей, кому треба струс, шок, якась кардинальна зміна, новизна, інакше ви залишитесь у своєму світі одна. Але цей струс чи шок повинен бути у вас запланованим і здійснений саме вами, а не раптовим і привнесеним кимось іззовні. Ви жили запланованим вашими батьками і нашим соціумом правильним життям. І потужна неправильність у вигляді абю'зу зіштовхнула вас із поїзда вашого життя. Ви на обочині. Сісти у поїзд боїтеся, бо раптом знову… Я не навязую, а пропоную.

Я криво усміхнулася. Мій поїзд життя вже пішов. Десь їде. Без мене. І нині я була молода, сповнена енергії жінка, яка боялася вийти на вулицю, бо потерпала від панічних атак. Але ж хотіла жити нормально! Це що виходить, мій аб'юзер живе собі далі своїм звичним життям і в ус не дує, а я продовжую страждати? І так буде, якщо й не завжди, то дуже довго?

- Чого ви не любите найбільше? - раптом спитав психолог, примружившись.

- Нового року! Я ненавиджу його! - вихопилося в мене.

- Чого ж саме в Новому році? Святкування? Подарунків? Зустрічі з рідними? 

- Новорічного настрою, - похнюпилась я. - У мене був новорічний настрій, і ми зустрілися з моїм майбутнім колишнім чоловіком.

Майбутній колишній чоловік звучало прикольно.

- Так, це найбільше мені не подобається, - ще раз повторила я.

- Добре, - кивнув психолог, - за два дні Новий рік. Вашим завданням буде створити собі новорічний настрій і перестати ненавидіти Новий рік і… боятися. Якщо ви зробите це - станеться чудо. От побачите. І вітаю вас з прийдешнім святом Нового року, Світлано! Це вам!

Він простягнув мені на долоні порцелянову фігурку.

- Це Дарума, японський лялька-бог, що приносить щастя. Фігурку традиційно дарують одне одному на Новий рік у Японії. Дарума не має очей. Людина, якій дарують цю ляльку, загадує бажання і малює перше око. Весь рік іграшка стоїть на полиці та нагадує про мрію. Якщо бажання здійснюється, то малюють друге око. У вас буде не рік - а два дні.

І він посміхнувся мені на прощання.

- Сподіваюсь, ваш Дарума стане зрячим...

______________

Це вже нова історія кохання. Сподіваюся, вам сподобається. Вдячна за коментарі та сердечка для книги.