Читати книгу - "Бальки, Панас Мирний"

І пішла Параска вищебечувати та розпитувати кума, де і як живе. Люди тільки дивуються, коли се Параска познайомилася з паничем. А Параска – поки що тільки щебетала, а як охрестили дитину, випили по чарці – по другій, кров ударила в її голову, давнє пригадалося… Параска підсіла до кума та як у вічі йому не вскоче, ходе слідком за ним, потчує тим-другим.

Байдуже їй чужі, байдуже люди!

– Недобрий ви, Іван Трохимович; відколи знайомі, а ніколи і в хату не наплюєте. Я тепер уже замужем. Уже і дитинка є… синок-Василь… Хоч би його провідали… У вас удався, – додала йому на вухо, так що усі почули.

Сусіда Зінька сіпнула її за рукав.

– Параско! що се ти? Оглянься, – люди дивляться!

– А мені що люди? – одказала Параска. – Мого чоловіка у москалі узяли… Я тепер московка – вільна! – і знову накинулася на панича.

Цілий вечір тільки з ним одним і водилася; випивають удвох та підкушують.

Під кінець здалася: хоче встати – не встане; підводиться по хаті пройтись – поточується.

Досиділи до півночі. Пора й розходитись.

– Куму б одвезти, – сказала дячиха дякові.

– Нащо мене везти? Мене кум проведе… Хіба в мене не кум?.. Куме, куме! поцілуємося з кумою!.. – і Параска кинулась цілуватися.

Іван Трохимович разом з Зінькою довели Параску додому. Параска всю дорогу не вмовкала, все щебетала перед паничем, пригадуючи, коли і як познайомилися, коли і де цілувалися.

Що 6 і слід було скрити Парасці – і те розказала. "Добра ж ти!" – подумала Зінька, довівши Параску до самої хати.

– До мене! до мене! хоч у хату наплюйте! – кричала Параска і на Івана Трохимовича, і на Зіньку.

Панич і не від тих би грошей – блискучі Парасчині очі його вабили, та Зінька почала умовляти:

– Ти тільки подумай, Параско, яка доба… Та що люди скажуть?.. Твоя наймичка перша усе тому розкаже… – і Зінька вказала на Яковову хату.

Параска похиталася, глянула туди, куди ткнула Зінька рукою, підвела обидві руки, скрутнула одну коло другої і тикнула ними у темну темноту.

– Ось йому!.. Зась!.. Який він мені укажчик?.. Ніхто тепер до мене не мішайся… Я сама собі – голова… Он у мене синок Василь… Вирощу його… мою милу дитину, моє паненятко… вигодую, вивчу… у пани пущу… Паном зроблю… Не вдалося самій панувати – його паном зроблю!.. Ідіть, Іван Трохимович, мій голубчику, мій паниченьку!.. ідіть у хату… хоч подивитись на сина… У мене хата простора… Пізно буде додому – заночуєте у мене… Хай люди кажуть, що кум ночував у куми. Наплювати їм серед голови!

Іван Трохимович уперся. Він нізащо не піде у хату.

– Так завтра… Завтра безпремінно… Чуєте? Буду ждати, хоч з ранку!.. – напирала Параска.

– Завтра? Завтра – добре.

Іван Трохимович і Зінька пішли. Параска зосталася сама. Вона ще довго стояла на порозі сіней, дивилася у темне небо, усіяне ясними зорями, і думала… Думки роєм здіймалися у її голові, серце так колотилося у грудях… Ти було жарко-душно… Ніч, тиха, тепла літня ніч, стояла над землею, виблискуючи зорями, мліючи у своїй розкоші… Не одну таку ніч провела Параска з паничем у Ратієвщині, напахуючись пахощів з зеленого листу, квітучих квіток, упиваючись солодкими поцілунками… І тепер все те перед нею. В голові, в очах все те переплуталося, перемішалося: своя комора здалася шатром у липовій зарослі, хата, сіни, де стояла вона, таємним захистком з бузку… Вона бачить його… і, обхопивши одвірки руками, міцно пригорта холодну деревину до свого серця, думаючи – пригортає його…

– Мій любий! дорогий мій, Ваню!.. – шепчуть її гарячі уста…

Це зразу вона не здержалась, посунулась-сіла… Щось забилося під її серцем, щось осадило її на землю… Вона почала приходити у себе, почала пригадувати, де вона, що з нею… Це ж її хата? Так, її… Це сіни, а он і двері у хату… Там її син… його син… паненя, а не мужича… А це під серцем що забилося?.. Вона вже давно почуває себе матір'ю… Се від того москаля… І нужно ж – саме тепер воно нагадує їй про себе… Серце у неї повернулося круто-круто… Що б вона дала, коли б його у неї не було? що б вона зробила?.. ножем би проткнула, аби їй не боліло…

Вона ніколи Йосипа не любила; він їй потрібен був, щоб витягти її з неволі, визволити з слави… А більше нащо він? І слава богові, що пішов у москалі, а то б вона його і так покинула… Мужик! неотеса!.. Вона аж стріпнулася вся, коли згадала, що він її обнімав, пригортав до свого серця… Так від його і несе мужиком, харпаком… І те, що під серцем у неї б'ється, теж харпача буде… Господи! і прийми до себе, як тільки воно родиться… Мені легше буде, коли воно повсякчас