Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

— Юначе, я врятував вам життя. Тепер ви стали частиною мого загону і я у своєму праві вирішувати, що буду ліпити з вас, — спокійним тоном відповідає Леворд. — Ефективнішого способу провести ініціацію не існує, кожен шукач проходить через нього, а те, що вам довелося битися з монграми й у вас були глядачі, то ми — на краю цивілізованого світу, тут практично немає розваг, невже вам так шкода свята для цих діточок.

— Свято для діточок? Та я ледве не помер, — намагаючись стримувати лють, говорю крізь зуби. Мені цей фрукт не по зубах… Поки що не по зубах.

— Помер, помер, можеш навіть і не сумніватися, тільки не для того я вбивав ту тварюку і витрачав сили на ритуал призову, аби ти згинув на потіху публіці. Я подарував тобі другий шанс, але лише дурень дає задарма. Поки я живий — можеш не боятися смерті й повністю присвятити себе розвитку, піднімаючи ранг. Будь-який громадянин Дев’яти Світів віддав би все, за надану тобі можливість. Тому й ціна в неї відповідна — твоя свобода, пам’ятай про це.

— А тепер іди з Алією та Ведмедем. Твоє завдання повністю пройти підземелля, часу обмаль, дорогою вони дадуть відповіді на всі твої запитання, а мені ніколи.

— Ага, зараз, знайди собі іншу  собачку на ціпку, а я сам вирішу, що й коли мені робити, за нове життя, звісно, спасибі, але я про нього тебе не просив!

— Замовкни, — почувся владний металевий голос. — Відтепер твоя мета стати сильнішим.

Ця фраза почала невпинно повторюватися в моїй голові, ламаючи волю і туманячи розум, а всередині зародилося пекуче бажання будь-що виконати наказ того, хто говорив. І для цього мені потрібно вирушити із цими людьми в печеру, яка тепер нестримно вабила, прикувавши до себе всю увагу.

Не зволікаючи більше ні секунди, я повернувся на ристалище і ввійшов у темне лоно печери, а потім моя свідомість згасла…

ххх

До тями прийшов у вузькому коридорі з невисокими склепіннями, вздовж верхнього краю яких, яскраво горіли білі кристали. Я бився одразу з двома людиноподібними ящерами, які, як і шарги, також ходили на двох ногах і могли користуватися холодною зброєю, від ударів якої, я зараз відбивався. І, судячи з усього, робив це доволі успішно, адже один із моїх супротивників дістав поріз і шкутильгав на ліву ногу, через що не міг битися на повну силу, а ось другий, навпаки, дедалі лютіше насідав на мене.

Рукавички з кігтями виявилися чудовою зброєю, що давала змогу використовувати для захисту прийоми рукопашного бою. Спрямований на мене клинок я або відбивав кігтем, або приймав на щити й судячи з того, наскільки легко я міг змінювати їх конфігурацію, за час, що я був без свідомості, все було доведено до автоматизму.

Бічний  удар — і я підставляю праву руку, кіготь миттєво зменшується, а наруч прикривається трикутним щитом — удар заблоковано. Щойно супротивник починає відводити лезо назад, аби  повторити удар, щит зникає, і я завдаю удару навскіс, проте тварюка жвава і вдається лише пропороти її шкіряну куртку.

Різко відстрибую назад, меч другого ящера марно розсікає повітря. Усе-таки не обдурили мене мої відчуття, я справді став швидшим, та й сили в м’язах додалося, причому, за відчуттями, її навіть більше, ніж було до ініціації.

Раптом лунає пронизливий рик і мої противники різко пригинаються. Зі здивуванням помічаю третього ящера, який направив у мій бік посох із темно-синім каменем, замість набалдашника. Це що — маг?

І тут печеру освітлює яскравий спалах, який одразу перетворюється на згусток енергії, що летить прямо мені у груди. Тунель дуже вузький, завширшки не більш як два метри, ховатися ніде, тому схрещую перед собою руки, підставляючи під удар щити, хоч і не надто сподіваючись, що вони допоможуть. Несподівано смарагдова куля грузне в завісі сірого серпанку, що з'являється переді мною й швидко у ньому гасне. Обертатися і дивитися, хто створив це диво, часу немає, відразу контратакую.

Ящери тільки починають підійматися, а я вже дірявлю пазурами їх незахищені шиї.

Залишається тільки один маг. Довгим стрибком перескакую через тіла повалених воїнів, не особливо переймаючись захистом, стереотипи книжок, у яких могутні чаклуни в ближньому бою ставали доволі легкою здобиччю, грають зі мною злий жарт. Маг моторно робить крок назустріч і я натикаюсь на держак його посоха. Удар монстра виходить що треба, мене відкидає назад прямісінько на тіла повалених ворогів, а зверху, на голову опускається набалдашник, зроблений із синього каменю.

Та він у ближньому бою куди небезпечніший за цих двох горе-мечників.

Знову згусток туману, але набагато щільний і за формою схожий на кулю, не дає магу вчинити розправу наді мною. Проте, я все одно отримую по лобі синьою кам’янюкою, да так, що з очей летять іскри. На щастя посох не встиг набрати достатньо сили, аби розтрощити мою нічим незахищену голову.

Поруч валиться ящір, у якого у грудях з'являється величезна діра від кулі, а наді мною нависає весела пика Ведмедя і звучить стандартна, для цієї ситуації фраза, що стосується любові до биття байдиків та прийняття горизонтальних положень.

Мою гнівну відповідь, одразу  припиняє Алія:

— Бачу прийшов до тями, тоді, може, замість того, аби безглуздо переводити повітря, краще почнеш ставити правильні запитання?