Читати книгу - "Ідеальний рецепт, Axolotl"

Аромат ванілі змішувався з теплим запахом свіжоспеченого хліба, заповнюючи простір маленької пекарні. Ранкове сонце пробивалося крізь вікна, золотячи дерев'яні полиці, заставлені хрусткими багетами та ніжними круасанами.

Жозефіна стояла біля вітрини, розставляючи випічку, і не могла не усміхнутися. Сьогодні в пекарні було затишно, як ніколи.

Лоран мовчки місив тісто, його руки працювали впевнено, ніби минуле ніколи не тиснуло на нього.

— Ти сьогодні навіть не бурчиш, — Жозефіна глянула на нього з хитрою усмішкою. — Невже гарний настрій?

Лоран не підняв голови.

— Ти щось вигадала.

— Чому ти так думаєш?

— Бо в тебе цей погляд.

Вона засміялася і схрестила руки на грудях.

— Ніякого підступу. Просто ранок здається ідеальним.

Лоран нарешті глянув на неї, і на мить його погляд пом'якшав.

— Так. Ідеальним.

Але обом було відомо: занадто ідеальні ранки рідко залишаються такими до кінця дня.

Жозефіна знову пройшлася пекарнею, поправляючи випічку у вітрині, хоча все вже стояло ідеально. Вона намагалася себе переконати, що це звичайний ранок, та відчуття тривоги не зникало.

За вікном місто прокидалося: повільно проїхав велосипедист, хтось неквапливо вів собаку, із сусідньої кав’ярні доносився сміх бариста. Але все здавалося… інакшим. Тихішим. Наче у повітрі зависло щось невидиме.

— У тебе цей погляд, — пробурчав Лоран, не відриваючись від тіста.

— Який ще «цей»? — вона склала руки на грудях.

— Який буває перед тим, як ти починаєш бурчати, що щось не так.

Жозефіна глибоко вдихнула, вдивляючись у вікно.

— Просто… відчувається дивна тиша.

— Це пекарня. Тут не буває голосно.

— Не така тиша. — Вона провела пальцем по склу, вдивляючись у вулицю. — Дивися, навіть старий Бертран не проходив за своїм круасаном. Він завжди приходить о цій годині.

Лоран перестав місити тісто, кинувши короткий погляд на вхідні двері.

— Може, заснув.

— А ще месьє Дюпон не зайшов за кавою. — Вона стиснула губи. — Він кожного ранку заскакує рівно о восьмій, щоб устигнути на поїзд.

Лоран витер руки об рушник.

— Думаєш, це щось означає?

Жозефіна повернулася до нього.

— Я не знаю. Але мені це не подобається.

Лоран мовчки дивився на неї, і в його очах промайнуло щось схоже на розуміння. Він теж відчував це.

Вулиця за вікном залишалася незвично спокійною.

***

Нічний Париж дрімав під тьмяним світлом ліхтарів. Вулиці спорожніли, лише зрідка проїжджало авто чи лунав віддалений звук кроків. У маленькій пекарні на розі теж було тихо. Усередині легенько потріскувало дерево в печі, а з полиць ще долинав солодкий аромат ванілі та кориці.

Лоран сидів за столиком у кутку, заклавши руки за голову. Він ніби спав, але його слух завжди залишався гострим. Жозефіна ж куняла на дивані в підсобці, накрившись пледом.

Було тихо. Занадто тихо.

І раптом…

Гучний тріск!

Лоран різко розплющив очі. Запах. У повітрі з’явився різкий, обпікаючий запах диму. Він скочив на ноги й підбіг до вікна. Вогняні відблиски танцювали на вітринах сусідніх магазинів.

— Жозефіна! — Він рвучко штовхнув двері підсобки.

Вона прокинулася миттєво, розгублено кліпаючи очима.

— Що сталося?

— Пожежа!

Ще до того, як вона встигла запитати де, вогонь голосно лизнув двері ззовні, і полум'я затріщало, розповзаючись по дереву.

Жозефіна скрикнула й кинулася до відра з водою біля печі, але Лоран рвучко схопив її за руку.

— Не варто. Якщо відкриєш двері, вогонь піде всередину.

— Але… Але ж… — Вона запанікувала, обводячи поглядом приміщення.

Лоран швидко зорієнтувався, схопив кухонний рушник, змочив його у воді та прикрив рот.

— Вікно на кухні. Підемо туди.

Вона кивнула, притискаючи до грудей плед, ніби це могло її захистити.

Дим просочувався крізь щілини, заповнюючи приміщення гіркою, задушливою завісою. Лоран майже відчув, як вогонь облизує двері зовні, прагнучи прорватися всередину.

Він різко відчинив вікно й допоміг Жозефіні вибратися назовні. Потім, швидким рухом підхопивши лопату, що стояла біля печі, вибив скло у вхідних дверях, щоб відкрити шлях для диму.

Як тільки вони вибігли на вулицю, Жозефіна обернулася, вражено дивлячись на свою пекарню. Полум’я охопило двері, але далі не поширювалося — кам’яні стіни не давали вогню розгулятися.

Лоран провів рукою по обличчю, стираючи кіптяву. Його очі блищали від злості.

— Це вони.

Жозефіна затримала подих. Вона знала, про кого він говорить.

Лоран повернув голову до неї, і його голос пролунав низько й небезпечно:

— Вони перейшли межу.

Лоран стояв спиною до Жозефіни, дивлячись на обвуглені двері її пекарні. Його щелепа була міцно стиснута, кулаки стиснуті так, що пальці побіліли. Дим ще клубочився в повітрі, а запах гару чіплявся до шкіри та одягу.

— Вони хотіли налякати, — глухо промовив він.

Жозефіна обійняла себе за плечі, все ще намагаючись заспокоїти прискорене серцебиття.

— Але… Це просто конкуренти, правда? Вони не могли… не могли справді…

Лоран розвернувся до неї, і її голос затих. Його очі були холодними, як лезо ножа.

— Це не просто конкуренція.

Він подивився вгору в темне небо, зробив глибокий вдих, ніби намагався стримати щось темне всередині. Потім рвучко пройшов повз неї до краю тротуару, оглядаючи вулицю.

— Це не скінчиться, — його голос був низький, але кожне слово було, як удар. — Вони не зупиняться, поки не отримають, що хочуть.

Жозефіна підійшла до нього, торкнулася його передпліччя.

— Лоран…

Він знову напружився, ніби її дотик обпалив сильніше, ніж вогонь. Але не відсторонився.

— Я вирішу це, — сказав він.

— Як?

Він подивився на неї довго. Його очі були темні, як ніч.