Читати книгу - "Ідеальний рецепт, Axolotl"

— Так, як умію.

У Жозефіни по спині пробіг холод. Вона розуміла, що він має на увазі. І це її лякало.

Лоран стояв у передпокої, зав’язуючи рукави сорочки. Його рухи були точні, зосереджені. Жозефіна ніколи не бачила його таким — настільки мовчазним, з таким виразом обличчя, від якого ставало холодно.

— Ти куди? — її голос звучав тихо, але в ньому була твердість.

Він не відповів одразу. Лише застебнув останній ґудзик, підняв комір і, не глянувши на неї, промовив:

— Наздогнати Жан-Поля та його людей.

Жозефіна відчула, як серце стислося. Вона зробила крок вперед, перегороджуючи йому дорогу.

— І що ти зробиш?

Лоран нарешті глянув на неї. У його очах не було злості. Лише рішучість.

— Те, що треба.

— Це не відповідь.

Він мовчав.

— Лоран… — вона вдивлялася в його обличчя, намагаючись зрозуміти, що коїться в його голові. — Ти ж не збираєшся…

— Вони підпалили твою пекарню, Жозефіно. Це не просто бізнес. Це погроза.

Він хотів обійти її, але вона схопила його за зап’ястя.

— І що? Ти повернешся до того, ким був?

Лоран різко зупинився. Його плечі напружилися, ніби вона вдарила його словами.

— Я… — він видихнув повільно, ніби роздумував, що сказати.

— Це не ти, — тихо сказала Жозефіна. — Ти не кілер. Не більше.

Він дивився на неї довго, а потім різко відвів погляд.

— Якщо я нічого не зроблю, вони повернуться.

— Ми щось придумаємо. Разом.

Лоран знову глянув на неї. В його очах ще була боротьба, але щось у її голосі змусило його відступити.

***

Лоран не пішов тієї ночі. Але це не означало, що він залишив усе, як є.

Жозефіна помічала, як він замислюється довше, ніж зазвичай, як надовго зникає у своїх думках, перш ніж повернутися до неї з тією ж невидимою усмішкою.

А потім одного ранку в місті почалася метушня.

— Чула новини? — запитала Мадам Блан, коли забирала свій круасан. — У Дюваля проблеми.

Жозефіна спохмурніла.

— Що сталося?

— Поліція накрила їхню кондитерську. Кажуть, знайшли щось у цукровій пудрі.

Жозефіна мало не випустила лопатку з рук. Вона миттєво згадала Лорана, його задумливі погляди, його мовчазну впертість.

Коли він повернувся того дня, вона чекала його, склавши руки на грудях.

— Ти щось знаєш про це?

Лоран не відразу відповів. Замість цього він спокійно роздягнувся, повісив куртку й тільки потім подивився на неї.

— Вони більше не завдадуть тобі проблем.

— Лоране.

Він зітхнув, провів рукою по волоссю, потім трохи нахилив голову, ніби оцінюючи її реакцію.

— Вирішив питання. Чисто.

Жозефіна переварювала його слова.

— Це… було небезпечно?

— Ні. Для мене — ні. Для них? — Лоран знизав плечима.

Вона вдивлялася в його обличчя, намагаючись знайти там щось схоже на каяття. Але його очі були спокійні.

— Ти казав, що більше не такий.

— Я і не такий, — спокійно відповів він. — Я ж нікого не вбив.

Жозефіна не знала, що сказати. Вона мала б розсердитися, мала б сказати, що це було неправильно. Але замість цього…

— Тепер у мене немає конкурентів?

Лоран злегка всміхнувся.

— Виглядає так.

Жозефіна заплющила очі, хитаючи головою.

— Господи, що мені з тобою робити?

— Можеш спекти щось особливе.

Вона розсміялася. Він теж. І на мить усе знову стало простим.

Жозефіна поставила перед ним чашку чаю, сама вмостилася навпроти й зітхнула.

Лоран мовчки взяв чашку в руки, ніби зігріваючись теплом фарфору.

— Ти знала, що чай — це майже ритуал? — раптом сказав він, не піднімаючи погляду.

Жозефіна злегка всміхнулася.

— Ти теж фанат чайних церемоній?

— Не зовсім, — Лоран нарешті глянув на неї, і в його очах було щось незвично м’яке. — Але я завжди вважав, що чай — це не просто напій. Це момент.

Вона обхопила свою чашку долонями й на мить заплющила очі.

— Напевно, тому ця мить здається такою особливою.

Він не відповів, але по виразу його обличчя було зрозуміло: він з нею згоден.

Вони мовчали, слухаючи, як тихо потріскує свічка на столі, як годинник у дальньому кутку відміряє секунди, як за вікном муркоче вітер.

Ніхто не поспішав.

Ніхто нічого не питав.

І це було добре.

Жозефіна зробила ковток чаю й подивилася на нього поверх чашки.

— Найкраща ніч за довгий час.

Лоран на мить задумався, а потім легко кивнув.

— Так. Найкраща.

Лоран уже збирався допити чай, коли телефон у його кишені завібрував. Він миттєво напружився. Хто міг йому подзвонити?

Жозефіна, що сиділа навпроти, підняла брови, помітивши, як змінилося його обличчя.

— Все добре?

— Так, — відповів він, але голос звучав не так впевнено, як хотів.

Він встав і вийшов на заднє подвір’я, натискаючи кнопку прийому виклику.

— Слухаю.

— Привіт, Лоране, — пролунав спокійний голос. — Ти все ще живий, бачу.

Лоран відчув, як у нього всередині все напружилося.

— До справи.

— У мене є для тебе пропозиція, — співрозмовник витримав паузу. — Чисті документи. Нова особистість. Ти можеш зникнути. Почати все з нуля.

Лоран стиснув телефон.

— І яка ціна?

— Жодної. Просто час. Час, щоб зробити правильний вибір.

Він мовчав.

— Лоране, — голос у слухавці звучав майже дружньо, — у тебе є шанс залишити минуле позаду. Жити мирним життям. Чи ти згоден?

Лоран кинув погляд через вікно. Жозефіна сиділа в теплому світлі лампи, її руде волосся відсвічувало міддю. Вона виглядала спокійною. Довірливою.

Він зробив глибокий вдих.

— Я подумаю.

— У тебе є час до завтра.

Лоран поклав телефон до кишені й повернувся всередину.

Жозефіна глянула на нього уважно.

— Все гаразд?