Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник 📚 - Українською

Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

298
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник" автора Сергій Вікторович Жадан. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 57
Перейти на сторінку:
– коли ставало погано йому і він вибігав зі своєї кабінки й бачив увесь цей вертеп навколо себе, після чого йому ставало ще гірше. Мене він завжди катав безкоштовно.

Іноді я думаю: чи хтось і далі в тому парку катає дітей, чи мають вони свого дитячого святого, котрий нетвердим похмільним рухом запускає всі каруселі й атракціони їхнього дитинства, жонглює сонцями й перекидається веселками, висипаючи з кишень, разом із рештками дріб’язку, зірки й метеорити? Які знаки помічають вони навколо себе, на яких літерах вони вчаться читати? Чи зможуть вони потім розповісти вже своїм дітям і внукам, як у їхньому мирному небі, просто над їхніми головами, ще можна було побачити величні й гаснучі зблиски історії? Історія ця була далека й недосяжна й мала криваво-червоний відтінок – як тюльпани, як кров, як кока-кола.

84-й. Гараж

У мого старого були свої методи виховання. Як правило, він мені ні в чому не відмовляв, давав усе, що я просив, проте, коли йому здавалося, що я втрачаю совість, просто обламував і все – говорити про щось далі було марно. Він увесь час був у дорозі – то переганяв нові машини, то мотався по навколишніх автобазах у пошуках різних деталей. Мене це вставляло, і я час від часу чіплявся до нього, починав канючити, він не витримував і брав мене з собою. Усе дитинство я прокатався зі своїм старим: коли дорога була далекою, я засинав на задньому сидінні, коли я хотів їсти, він зупинявся біля якої-небудь придорожньої їдальні й годував мене строгою водійською їжею. Я й тепер пам’ятаю ті їдальні, біля них, як правило, стояло кілька фур, поруч могла примоститися цивільна «копійка», де-небудь на маргінесі міг виникнути чорний мотоциклетний бік, але в основному тут штовхались далекобійники, які гнали літніми трасами в невідомість, і лише короткі зупинки в закладах громадського харчування хоча б якось пожвавлювали монотонність їхньої гонитви трасами республіканського та союзного значення. Водіїв завжди можна було вирахувати в компанії, у них був уважний повільний погляд, погляд степової фауни, яка постійно щось собі виглядає. Вони навпомацки вивчали географію, їхали, куди їм скажуть, розвідуючи дорогу. Мені вони ніколи не подобалися. Те, що мій старий ганяє тачки й працює водієм, мене влаштовувало, а ось усі інші водії мені не подобалися. Я думав тоді, та й тепер так думаю, що мій старий є приємним винятком із цієї доволі мудакуватої публіки – водіїв. Мене, до речі, водії теж не люблять. Скільки разів мене викидали були з автобусів чи тролейбусів, щоправда, коли я був без квитка, або в непритомному стані, або просто скандалив, хоч для мене особисто це мало що змінює. Щоправда, викидали мене вже в іншому, наступному, житті, тоді ж, у моїх вісімдесятих, старий годував мене, умовно кажучи, дарами ланів, поїв гірким компотом і ми поверталися до нашої машини. Було сонячно й вітряно, трасою сунули легковики на Росію, час від часу з’являлися поодинокі велосипедисти, які їхали повільно й мали можливість роздивитися малого нахабного подорожнього, котрий стояв і мочився під стіною водійської їдальні, ну, себто мене, як ви здогадалися. Ми їхали далі, приїздили на автобазу, й тут починалося найнудніше: старий зникав у конторі з якимись сірого паперу накладними, а я залишався сам – під блакитним небом, під шлакоблоковими стінами гаражів, біля прохідної, за якою знаходився ще один стратегічний пункт народногосподарчого призначення.

Я залишав машину і йшов на великий автомобільний смітник, що починався відразу за гаражами. Там був справжній цвинтар убитої автотехніки – розрізані автогеном кабіни заростали густою травою, де-не-де лежали крісла, вирвані з корінням, як зуби. У пропалені до дір скати затікала дощова вода, й над усім цим літали метелики. Вони залітали в очниці кабін, сідали на роздовбані молоковози, перелітали від кістяка до кістяка. Я ганявся за ними, перебігаючи від однієї розчавленої пресом вантажівки до іншої. Я залазив до більш-менш уцілілих кабін і розглядав рештки чиєїсь власності – наклейки на дверцятах, із подряпаними жіночими голівками, пофарбовані червоним лаком для нігтів тумблери на приборній дошці, видряпані на кермі ініціали, котрі могли належачи кому завгодно – це могли бути як ініціали колишнього власника машини, так і того, хто його вбив. Я годинами лазив між цих залишків кораблетрощі, аж доки мій старий не повертався з черговим колінвалом і сигналом виманював мене з мого сховку. Я повертався. «Ну нарешті, – незадоволено бурчав, – скільки можна?!» Старий не зважав, ми сідали і їхали далі. У першому ж зустрічному містечку я починав що-небудь канючити, старий не витримував і купував, що вже я там просив, але, як правило, купував просто так, без мого плачу, я ж кажу – у нього були свої методи.

У моєму теперішньому уявленні про ті роки – життя трималося навколо траси. Я розумію, що це навряд чи відповідало дійсності і що, якби мені тоді показали якісь інші частини цього самого життя, уявлення б моє, щонайменше, розширилося, але мені показали саме це – я виріс на дорозі, на задньому сидінні машини мого старого, я грав там у якісь свої ігри, я жер там усі ніштяки, які продавалися в навколишніх магазинах, я читав там свої книжки. Мені там подобалося. Я не любив, коли до нашої машини сідав хтось чужий, я був ревнивою дитиною, не любив, коли з моїми батьками хтось заговорював, ну, але якось терпів, куди було діватись.

Ми поверталися додому, було вже пізно, зупинялися на залізничному переїзді, повз нас на повній швидкості мчав товарняк із нафтою. Я намагався порахувати всі вагони, час від часу збиваючись і нервуючи з цього приводу. «Скільки?» – питався старий. «Сорок», – відповідав я навмання, і він серйозно кивав головою.

Я думаю, що в дитинстві наш зір, себто наш погляд на світ, великою мірою формується залежно від швидкості пересування. Я, наприклад, звик до швидкої зміни ландшафтів, я їх саме так і сприймаю – як такі, що швидко змінюються, знаходячи своє місце в моїх очах, а відповідно, і в пам’яті. Моя географія формувалася на швидкості 80–90 кілометрів на годину, скільки разів потім мені доводилося видивлятися з вікна автобуса чи випадкової фури на краєвиди за вікном, ну ось, говорив я собі, вони й далі змінюються, інакше й бути не може, просто ти зобов’язаний встигнути у своєму житті побачити їх, якщо не всі, то, принаймні, більшу частину, можливо, у цьому і є сенс твого життя, якщо він взагалі

1 ... 16 17 18 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"