Читати книгу - "Захоплення темного серця, Зоя Кіт"

Ранкове сонце ледь прокидалося, коли чорний автомобіль плавно котився трасою в напрямку Одеси. За вікном миготіли розмиті силуети полів, а вдалині виднівся горизонт, залитий ніжним золотавим світлом. Зоряна, зручно вмостившись у пасажирському сидінні, дивилася на цю картину, поки поруч за кермом сидів її батько, Артем Олександрович.

— Ти знову не виспалась? — його спокійний голос повернув її до реальності.

Зоряна усміхнулася краєм губ.

— Ти ж знаєш, я сова. Встати о шостій ранку — це вже маленький подвиг.

— І як ти збираєшся вести бізнес, якщо не можеш підлаштуватися під графік?

— Для цього є помічники, — пожартувала вона, відкидаючись на сидіння.

Артем Олександрович коротко всміхнувся.

— Помічники — це добре, але ти маєш сама знати всі процеси. Ми співпрацюємо з Вадимом Соболем не просто так. Він серйозний партнер, має власну фабрику. Якщо все складеться вдало, ми вийдемо на новий рівень поставок.

— Ти вже з ним знайомий?

— Давно. Його батько працював у цій сфері ще до того, як передав бізнес синові. Але хлопець амбіційний, йому вдалося підняти справу ще вище.

— І чому я про нього нічого не чула раніше?

Артем Олександрович злегка похитав головою.

— Бо ти завжди була зайнята своїми справами.

Зоряна знизала плечима й перевела погляд на дорогу. Їхала вона не з власного бажання. Їй було необхідно відволіктися після всіх подій, що відбулися в Києві. Та й коротка подорож разом із батьком не здавалася такою вже й поганою ідеєю.




В Одесу вони прибули ближче до обіду. Сонце вже високо піднялося, заливаючи місто яскравим світлом. Морський вітер приємно освіжав розпечене повітря, а люди неспішно прогулювалися вуличками.

Готель, у якому вони зупинилися, був елітним, з видом на море. Коли вони заселялися, персонал був привітний, усе було на найвищому рівні.

— Ключі від ваших номерів, — адміністраторка вручила їм картки.

Зоряна забрала свою й кивнула батькові.

— Побачимося пізніше.

Вона піднялася до свого номера. Просторі апартаменти, панорамні вікна, білий мінімалістичний інтер'єр. Легкий запах морського бризу наповнював кімнату.

Поки вона розбирала валізу, телефон завібрував.

Максим: «Що, втекла з міста? Це не схоже на тебе.»

Вона закотила очі, але відповісти не поспішала.

Замість цього вирішила прийняти душ і переодягнутися. Попереду була зустріч із Вадимом Соболем.




Ресторан, де вони мали обідати, був стильним і вишуканим, із великими панорамними вікнами, крізь які відкривався вид на морську гладь.

Коли вони зайшли, їх уже чекали.

Вадим Соболь підвівся, коли їх побачив. Високий, з коротко підстриженим волоссям, у дорогому костюмі, він мав вигляд людини, яка знає собі ціну.

— Артеме Олександровичу, радий вас бачити! — він потиснув батькові руку, а потім перевів погляд на Зоряну. — А це ваша донька?

— Так, знайомся.

Зоряна усміхнулася, і Вадим відповів їй таким же відкритим виразом обличчя.

— Дуже приємно, — сказав він. — Ваш батько багато про вас розповідав.

— Тільки хороше, сподіваюся?

— Звісно. Але, думаю, тепер у мене буде можливість дізнатися більше.

Вони сіли за стіл, і розмова швидко перейшла до бізнесу. Вадим справляв враження людини, яка не лише розбирається у своїй справі, а й уміє легко спілкуватися, не нав’язуючи свою думку.

— У нас є кілька нових розробок щодо тканин, — розповідав він. — Ми експериментуємо з поєднанням натуральних і технологічних матеріалів, щоб досягти ідеального балансу між естетикою та практичністю.

— Цікаво, — кивнула Зоряна. — Це може стати проривом для дизайнерських колекцій.

Вадим усміхнувся.

— Ви розбираєтесь у дизайні?

— Скоріше спостерігаю зі сторони. Але вважаю, що хороша тканина — це основа будь-якого виробу.

— Абсолютно згоден, — він ледь нахилився ближче, голос його став трохи м’якшим. — А ви завжди так розумієтесь на речах, чи це винятковий талант?

Зоряна не стримала легкої посмішки.

— Просто хороший слухач.

Артем Олександрович перевів погляд із доньки на Вадима, ніби з цікавістю спостерігаючи за їхньою взаємодією.

— Можливо, варто розглянути можливість довготривалої співпраці? — сказав батько.

Вадим кивнув.

— Я тільки за. І, якщо ваша донька захоче, можу провести для неї екскурсію по нашій фабриці.

— О, я б із задоволенням, — відповіла Зоряна.

Вадим усміхнувся, його погляд став трохи зацікавленішим.

— Тоді домовились.