Читати книгу - "Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик"

Еліана

Повітря в кімнаті здавалося задушливим, хоч вікна були відчинені. Я стояла посеред цього холодного, розкішного простору, стискаючи тремтячими пальцями край сукні.

Мені хотілося кричати. Розбити все довкола. Знищити цей ідеально облаштований світ, у якому мені не було місця.

Я змахнула рукою, і важкий підсвічник з гуркотом впав на підлогу. Це не допомогло.

Я сіла на край ліжка і заплющила очі. В голові все ще лунав його голос.

"Спи, принцесо. Сьогодні я даю тобі перепочинок. Але завтра…"

Його погляд пронизував наскрізь, змушував кров холонути в жилах. Він хотів мене зламати. Довести, що я ніщо, просто його власність.

Але я не здамся.

Ні він, ні мій батько, ніхто не змусить мене змиритися з цим життям. Я доторкнулася до синців на зап’ясті. Біль обпік, але я стиснула зуби. Це нагадування про те, що мене не можна зламати так просто.

Я піднялася і підійшла до дзеркала. Подивилася на себе. Бліда, скуйовджене волосся, погляд сповнений відчаю.

Це не я.

Я не дозволю йому перетворити мене на тінь самої себе. Я знайду спосіб вирватися.

Я відступила від дзеркала, відчуваючи, як у грудях розливається гнів. Він був сильнішим за страх, за біль, за втому.

Даміан думав, що може мене зламати. Що може тримати мене в цьому золотому полоні й змусити підкоритися. Але він помилявся.

Я роззирнулася довкола. Кімната була величезною, але чужою. Темні меблі, дорогий текстиль, важкі портьєри — усе тут кричало про владу і статус. Але тут не було нічого мого.

Відчуття пустоти стиснуло серце. Я наблизилася до дверей, спробувала ручку. Замкнено.

Звичайно.

Я відкинула голову назад і видихнула, намагаючись приборкати хвилю злості.

Він не просто купив мене. Він замкнув мене в клітці.

Але клітки ламаються. Завжди.

Я підійшла до вікна, відгорнула штори. Нічний вітерець освіжив обличчя, приніс із собою запах моря. Десь далеко миготіли вогні. Свобода була там, за цими стінами.

Я опустила руки на підвіконня, втиснула пальці в холодний камінь.

Щось змусило мене здригнутися.

Я відчула погляд.

Повільно розвернулася — і зіткнулася з темними очима Даміана, що дивилися на мене з-за прочинених дверей.

Він спостерігав.

Скільки часу він тут стояв? Чув він, як я металася по кімнаті? Бачив, як я намагалася відчинити двері?

Я випрямилася, стискаючи руки в кулаки.

— Замкнув мене, як іграшку? — прошипіла я.

Він зробив крок уперед.

— Ти ж не думала, що я дозволю тобі просто взяти і втекти? — його голос був рівним, але в очах з'явилася небезпечна іскра.

— Я не твоя власність.

Його губи вигнулися в усмішці.

— О ні, Еліано. Ти саме моя.

Щось у його словах змусило мене здригнутися. Не від страху — від злості.

Я більше не могла цього терпіти.

Я підняла підсвічник, що лежав на підлозі, і різко жбурнула в нього.

Він легко ухилився.

— Ось це вже цікаво. — Його голос став тихішим, але ще небезпечнішим.

Він зробив ще один крок.

Я не відступила.

Даміан не поспішав наближатися, але в його очах з'явилося щось хижо-граційне, наче він отримував задоволення від цієї гри.

— Ти справді думала, що зможеш поцілити в мене? — насмішкувато промовив він, зупиняючись у двох кроках від мене.

Я важко дихала, стискаючи кулаки.

— Тобі буде боляче, якщо я влучу, Морено.

Його губи розтягнулися в усмішці, але вона була позбавлена щирості — радше ледь помітна, насмішлива.

— Мені подобається твій вогонь, принцесо. Але будь обережна — можеш обпалити себе.

— Не називай мене так.

— Як? Принцесо? — Він зробив крок уперед, змушуючи мене підняти голову, щоб зустріти його погляд. — Але ж ти справді схожа на ту, кого посадили в башту, тримають у золотій клітці. І ось ти нарешті показуєш пазурі. Я зачарований.

Він говорив це майже ніжно, але я знала — це гра. Йому подобалося спостерігати, як я злюся, як вибухаю.

Я стисла зуби, намагаючись стримати хвилю роздратування.

— Що тобі потрібно? — Я склала руки на грудях, намагаючись зберегти хоч якийсь контроль над ситуацією.

Даміан вдав, ніби задумався.

— Гарне питання. Можливо, мені просто цікаво, як довго ти протримаєшся, перш ніж сама прийдеш до мене.

Я вдихнула різко, відчуваючи, як обличчя спалахує від його нахабності.

— Ніколи!

— Гучне слово, принцесо. Подивимося, чи ти така ж уперта через тиждень… чи місяць.

Його очі ковзнули по моїй фігурі, і це змусило мене інстинктивно скрутити руки в захисному жесті.

Даміан помітив це і усміхнувся ще ширше.

— Бережи сили, Еліано. Ти ще не знаєш, які ігри я люблю.

Він розвернувся і неквапливо рушив до виходу.

— Спи міцно. Завтра на тебе чекає новий день у моєму домі.

Двері зачинилися, а я залишилася одна — тремтяча від злості, страху та чогось ще, чого я не хотіла визнавати.

Двері зачинилися, залишивши мене наодинці зі своїми думками. Я стискала пальці так сильно, що нігті впивалися в долоні. Даміан Морено вважав, що зламав мене. Що тримає мене в пастці.

Але він недооцінив мене.

Я повільно розвернулася до дзеркала й подивилася на своє відображення. Очі горіли люттю, втома пронизувала кожен мій м’яз, але я не дозволяла собі слабкості. Я не могла дозволити собі програти. Якщо я хочу вибратися, я повинна грати за його правилами.

Втеча.

Ця думка не покидала мене, пронизувала розум, змушувала шукати вихід. З вікна – неможливо. Високо. Територія охороняється.

Через двері – він не настільки дурний, щоб залишити їх незамкненими. Але якщо я зможу змусити його думати, що я змирилася? Що я готова бути його слухняною нареченою? Тоді він почне довіряти. Послабить контроль.

І тоді я завдам удару.

Я повільно підійшла до ліжка і сіла на край. План почав складатися в голові. Це буде небезпечно. Але я готова ризикнути.