Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

Лео
Коли я повернувся додому, охорона повідомила, що Мерлін уже поїхала, а Аріель була в будинку. Вечеря стояла на столі, але здавалося, що її ніхто так і не торкнувся.

Я знайшов Аріель у вітальні. Вона сиділа на дивані з книгою в руках, але зосередженої уваги там не було. Її погляд ковзав сторінками, ніби вона читала автоматично. Починати з нею розмову завжди було важко, бо я ніколи не знав, до чого вона причепиться цього разу.

— Чому ти не вечеряла? — запитав я, знімаючи пальто і кидаючи його на крісло.

Вона підняла на мене погляд, спокійний, але з ноткою прихованої напруги.

— Я не люблю їсти сама, — відповіла вона тихо, закладаючи пальцем сторінку книги.

Я нахмурився, трохи здивований її словами.

— Ти могла поїсти з Мерлін.

— Вона не мій чоловік, — її відповідь була несподіваною, і я помітив, як куточок її губ ледь помітно смикнувся, ніби вона знала, що сказане викличе мою реакцію.

— Ти хочеш, щоб я повечеряв з тобою? — сказав я, сідаючи у крісло навпроти неї. Моя цікавість прокинулася, як тільки я почув цю фразу.

Вона на мить застигла, ніби думала, як відповісти. Її обличчя залишалося нейтральним, але я бачив, як її пальці трохи сильніше стиснули книгу.

— Це було б... не найгіршим, що ти міг би зробити, — відповіла вона, її голос звучав рівно, але очі кидали виклик.

Я усміхнувся. Її відповідь була одночасно ухильною і провокативною. І я відчув, що ця розмова тільки починається.

— Добре, — сказав я, підводячись. — Тоді ходімо. Не хочу, щоб ти залишилася голодною.

Чесно кажучи, я не дуже розумів, що саме відбувається. Її поведінка була для мене загадкою, як завжди. Але Аріель мовчки пішла слідом за мною до їдальні і сіла за стіл. Їжа ще була теплою, тож розігрівати не довелося.

Я взяв собі трохи риби та салату. Я не був дуже голодним, але відмовитися від їжі в такій ситуації було б дивно. Аріель теж поклала собі невелику порцію, хоча виглядала зосередженою не на їжі, а на своїх думках.

Ми їли мовчки кілька хвилин. Тиша не була проблемою для мене, але відчувалася якась невисловлена напруга між нами.

— Сьогодні щось сталося? — запитав я, відставляючи склянку з водою. Її поведінка була незвичною, і це викликало в мене підозру.

— Ні, — відповіла вона коротко, не відводячи погляду від своєї тарілки.

Я спостерігав за нею кілька секунд, намагаючись зрозуміти, чи вона говорить правду. Її обличчя залишалося нейтральним, але це тільки посилювало мої сумніви.

— Ти просто так вирішила повечеряти зі мною? — я трохи нахилив голову, спостерігаючи за її реакцією.

Вона нарешті підняла погляд і подивилася на мене. Її очі залишалися спокійними, але в них було щось нове, чого я не міг одразу зрозуміти.

— Це проблема?

Я усміхнувся, відкинувшись на спинку стільця.

— Ні, не проблема, — відповів я, трохи нахилившись уперед. — Просто не міг не помітити, що це відбувається вперше за довгий час.

— Ти сам сказав, що я маю звикати. Я це і роблю, — відповіла вона рівно, але в її голосі звучала якась глуха напруга.

Я пильно дивився на неї, намагаючись знайти ключ до її поведінки.

— Аріель, що сталося?

Вона стиснула виделку сильніше, її пальці побіліли від напруги.

— Обов’язково мало щось статися? — відповіла вона, її голос звучав гостро, але з ноткою втоми, яка видала її більше, ніж вона, напевно, хотіла.

Я бачив, як її погляд метнувся вбік, ніби вона намагалася уникнути прямого контакту.

— Зранку ти чекаєш моменту, щоб я пішов, а ввечері кажеш, що хочеш повечеряти разом, — сказав я, нахиляючись трохи вперед. — Я слухаю тебе.

— Не шукай в усьому якийсь підтекст, — відрізала вона, але її голос зірвався на останньому слові. — Я... я вже не голодна.

Вона різко піднялася зі столу, але поспіх лише все ускладнив. Її рука зачепила склянку з водою, і та полетіла на підлогу.

Скло розбилося з гучним дзвоном, і звук віддався в тиші кімнати.

— Боже.. — прошепотіла вона, присідаючи, щоб зібрати уламки. Її рухи були хаотичними, а руки тремтіли так сильно, що вона ледве могла торкатися до скла.

— Залиш, я приберу, — я швидко підійшов до неї, схопивши за лікоть, щоб підняти.

Але вона відсторонилася, різко і несподівано. Я побачив її обличчя — сльози повільно стікали по її щоках, хоча вона намагалася триматися.

— Чорт, Аріель, ти плачеш. Що за хрінь відбувається? — я не зміг стриматися, мої слова вирвалися різко, майже вимогливо.

Вона швидко стерла сльози тремтячою рукою, але це нічого не змінило. Її очі залишалися наповнені болем і розгубленістю.

— Нічого, — прошепотіла вона так тихо, що я ледве почув. — Просто залиш мене.

Я не міг відійти. Ця ситуація була дивною, незрозумілою. І, що найгірше, вона зводила мене з розуму своєю безсилістю.

— Я не піду, поки ти не скажеш, що сталося, — мій голос звучав м’якше, але твердо.

— Нічого не сталося, — прошепотіла вона, але її голос тріщав, як натягнута струна. — Просто... просто я почуваюся самотньо, задоволений? Настільки самотньо, що все, що мені залишається, — це чекати, поки ти прийдеш з роботи, або коли Мерлін приїде зранку.

Її слова були простими, але болючими, мов лезо, що розрізало щось всередині мене.

— Блять… — я прошепотів, перш ніж встиг зупинити себе. Потім зробив єдине, що міг у той момент, — я пригорнув її до себе, обіймаючи міцно, але обережно.

Моє підборіддя опустилося на її маківку, але це не заспокоїло її. Навпаки, вона лише сильніше почала плакати, стискаючи мій светр у руках.

Навколо було розбите скло та розлита вода, і я зрозумів, що нам потрібно забратися звідти. Не знайшовши кращого рішення, я взяв її на руки. Вона не пручалася, просто обвила мене руками.

Я переніс її до дивана у вітальні та обережно сів, посадивши її на свої коліна. Її сльози повільно змочували мій одяг, але я продовжував гладити її волосся, не знаючи, що сказати.