Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Бо він і не розумів. Або вдавав, що не розуміє.

Увечері я написала Наталі:

— Він знову був у мене на кухні. Ріже огірки. Як господар.

— Маш. Скільки можна? Викинь ті ключі. Поміняй замок.

— А Ліза?

— Що Ліза?

— Вона радіє, коли він приходить. І я ніби… не маю права це зруйнувати.

— Але ти ж живеш у стані «між». Це ж гірше, ніж розрив.

— Я знаю. Просто… Я не можу його прогнати. Бо він же нічого «поганого» не робить.

— А нічого хорошого?

— Та теж ні.

Після того вечора я почала звертати увагу на дрібниці. Він заходив у двір, сідав на лавку. Із кавою. Мовчки. Начебто — просто почекати, поки Ліза повернеться зі школи. Але це чекання затягувалось.

Одного разу я повернулась із студії — і побачила його в гаражі. Витягував велосипед Лізи.

— Привіт. Думав, може, з нею покататись трохи, — сказав.

— А ти її питав?

— Ні, але… Вона ж любить.

— А зі мною радитись?

— Маш, ну що ти починаєш…

І ось це «ну що ти починаєш» — воно було гірше за лайку. Бо знецінювало. Моє «ні». Мої межі. Моє життя.

Наступного дня я поговорила з донькою.

— Лізо, слухай, а тато… часто заходить, так?

— Угу. Він казав, що в нього є ключі, то можна. І я люблю, коли він приходить.

— Я розумію. І я не проти, щоб ви бачилися. Але ти ж знаєш — він живе окремо?

— Так. Але ж він знову буде з нами?

— Ні, зайка. Ми з татом вирішили жити окремо. І так буде.

— А чому?

— Бо так краще для всіх.

Вона замовкла. І я бачила, що в її очах — ще сто питань. Але хоча б сьогодні — вона не питала.

А я, вийшовши на двір, подивилась на захід сонця і подумала: «А може, час уже сказати вголос — або живемо разом, або живемо окремо. Але не оце все».

Бо він не був поруч. Але й не зникав.

І найгірше — я дозволяла. Ще трохи. Ще трохи надії. Ще трохи очікувань.

І саме тому знову потрібно було обирати — себе.

“Я — не тільки мама”

Поговорити з Антоном я так і не наважилась. Не тому що боялась — просто не хотіла. Здавалося, що розмова нічого не змінить. Він прийде, скаже щось розмите, пожартує, а потім знову зникне. Я не хотіла вкотре грати в його “може, колись, а поки що так”.

Але раптом в мене з’явилась ідея. Ну добре, якщо він такий відповідальний батько й тепер два-три рази на тиждень проводить час із Лізою — так чому б мені не використати цей час? Чому я завжди або працюю, або варю борщ, або тягну все на собі? Якщо я маю три години — я маю три години.

І я вирішила: йду по повній.

Спочатку — уроки ліпки з глини. Просто тому, що хотілось помацати щось інше, крім клавіатури, ложок і дитячих олівців. У майстерні пахло сирістю, кавою і трохи фарбами. Я сиділа в фартушку, з вологими руками й робила… горнятко. Криве. Незграбне. Але — моє.

— Ви перший раз? — запитала майстриня, усміхаючись.

— Усе життя перший, — відповіла я.

І ми засміялися.

На наступний тиждень я пішла на майстер-клас із петриківського розпису. Бо давно хотіла. Бо красиво. Бо душа просила фарб. Я сиділа поруч з дівчатами, які малювали квіти, а в мене виходили якісь квітко-жуки, але я була щаслива. Мені було добре просто там бути.

Двічі я сходила на масаж. Перший раз — сміялась, бо лоскотно. Другий — плакала, бо тіло пам’ятає те, що розум забув. І після того стало легше дихати.

А одного вечора… я купила собі квіти. Просто зайшла в кіоск біля ринку, подивилась на троянди й сказала:

— А давайте ті, рожеві. Для мене.

Продавчиня кивнула:

— Молодець. Себе треба радувати.

І я гуляла містом із квітами в руках. Без цілі. Без списку справ. Просто так. Бо можу. Бо хочу.

Я не думала, як це виглядає з боку. Я не планувала здаватися щасливою. Я просто дозволила собі жити. І цього вечора, коли Антон привів Лізу додому й побачив мене з букетом на ґанку, він зупинився.

— Це тобі?

— Угу.

— Від кого?

— Від мене.

І я пішла на кухню, залишивши його на ґанку з обличчям, ніби хтось відкрив йому новину, що світ більше не крутиться довкола нього.

І знаєш, що? Це був один із найкращих вечорів за останні роки.
 

А мозок — теж треба мити

Наступного ранку я прокинулась пізніше, ніж зазвичай. Не тому, що проспала, а тому, що нарешті могла. Ліза спала ще міцно, на кухні не капав кран, на душі — вперше було рівно. Не щасливо. Не екстатично. А просто… тихо.

І в цій тиші я вперше змогла почути себе.

Я сіла біля вікна з кавою й зрозуміла, наскільки сильно за останні роки запилився мій розум. Знаєш, як буває з вікном, яке довго не мили? Ти вже не помічаєш, що воно брудне. Ти просто звикаєш до мутного світла. А потім раз — і хтось витирає — і ти бачиш світ яскравим.

Оце був той самий момент.

Я побачила все чітко. Нарешті.

— Чому я взагалі витрачаю стільки енергії на роздуми, що він мав на увазі? — спитала я себе. — Навіщо мені аналізувати його мовчання? Чи його жарти? Чи його блинчики з Лізою?

Я не психоаналітик. Я — жінка, яка просто хоче бути щасливою. І в мене є справи. Є донька. Є проєкти. Є плани. І, головне, є я.

Я не хочу більше жити в очікуванні. В здогадах. В режимі “що він мав на увазі”.

І саме тому я вирішила — поговорити.

Не про стосунки. Не про нас. А про головне — про доньку.

Коли Антон знову привів Лізу — з рюкзаком, з мороженком, із виглядом “я такий класний тато”, — я сказала:

— Можемо на хвилинку?

— Ага, — він здивувався, але пішов за мною на кухню.

— Дивись, Антоне. Ти зараз часто буваєш. І я не проти. Але Ліза плутається. Вона не розуміє, ми разом, не разом, ти живеш тут чи не живеш…

— Але ж я пояснював…

— Не мені. Їй. Сядь і поясни. Без метафор. Без “ну ми ще подивимось”. Просто — як є. Що тато і мама живуть окремо. Що це — не тому, що вона погана. Що це — не кінець світу. А просто інша форма життя.

Він кивнув. Вперше — серйозно.