Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

У суботу вранці я вилетів до Праги, яка зустріла мене яскравим безхмарним небом перших днів листопада. Останній місяць осені був досить символічним для мене в цьому плані – я збирався скинути зі своїх плечей вантаж минулого життя, як дерева скидають листя. Поїздка була чудовим способом підготуватися до нового й повернутися до Києва оновленим, зарядженим і рішучим. Кольорова архітектура чеської столиці лише підкреслювала мій піднесений настрій. 

Можу сказати, що це була незабутня мандрівка: робота робилася легко, партнери йшли мені назустріч, я зачаровував усіх легкістю свого мислення й оригінальністю ідей, які постійно генерував, важливі угоди укладалися без тривалих і виснажливих перемовин. Я не знав, чого ще можна було бажати і відчував себе улюбленцем долі. 

У кожну зроблену дію впліталися думки про Марину, і увесь вільний час я перебував у полоні тремтливих спогадів про наші зустрічі. Такий стан, звісно, накладав відбиток на всі мої рішення – і в той же час я не скидався на безхребетного, скоріше був гнучкішим, ніж завше, і це дозволяло мені легко розв’язувати ділові питання. 

– Ви здаєтеся м’якою людиною, з котрою можна домовитися, хоч про вас говорять зовсім інше, – сказав мені якось один діловий партнер. 

Треба знати, коли проявляти жорсткість, а коли м’якість, – сказав я і йому сподобалася моя відповідь. Якби ж він тільки знав, яка прірва пролягала між мною минулим і нинішнім! 

Кожен день був максимально насичений подіями, зустрічами, розмовами. Не завжди швидко вдавалося завершити справи. Але як тільки з’являлася вільна хвилинка, то я знаходив затишне кафе й повністю занурювався у свої мрії про майбутнє щасливе життя. 

У Празі дивовижним чином у мені прокинувся потяг до поезії. Коли набридло сидіти в кав’ярнях, я почав просто ходити вулицями, роздивлятися вітрини. Так, одного разу я ненароком зайшов до книгарні й став розглядати книжки, хоча читати в мене не було часу і бажання також. Блукаючи між полицями без усякої мети, чомусь зупинився біля відділу поезії, узяв з полиці випадковий збірник і почав читати. Занурившись в читання, я повністю забув про час.  

Поетичні рядки дали мені можливість побачити те, що довгий час було прихованим від мого аналітичного розуму. В мене виникло почуття непоправної втрати часу, і водночас я зрозумів, чого насправді хочу. Я хотів, щоб Марина завжди була поруч, хотів завжди тримати її за руку й не відпускати. Але чи захоче вона пов’язати зі мною своє життя? Її погляд свідчив, скоріше про «так», чим про «ні» .