Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Місяць минув швидко – настав ранок вильоту. Я подумки подякував Празі за все, що вона зробила для мене: приємні враження, легкість у роботі, поезію та удачу. Це був дуже продуктивний місяць, і не було сумнівів, що результати моєї роботи будуть оцінені як належне. 

В мене було відчуття, що я змінився до невпізнаванності, ніби зняв із себе стару шкіру. Лише потім стало зрозуміло, що я погарячкував з висновками, бо істинне переродження чекало мене попереду, але в той момент я відчував себе оновленим і бадьорим як ніколи. 

Спакувавши валізу, я спустився в готельний ресторан і замовив собі сніданок. Перед тим як покинути свій затишний номер назавжди, я на кілька хвилин сів на ліжко. Мені не вірилося, що через кілька годин я знов побачу Марину й зможу обійняти її. Я так чекав на цю зустріч! Цікаво, як вона пройде? Чим ближчою була омріяна мить, тим більше я нервувався, ставав нетерплячим. У літаку примусив себе заспокоїтися й навіть заснув. Прокинувся вже в Києві. Рідне повітря здалося мені солодшим, ніж всі цукерки світу. 

Хотілося відразу поїхати додому, але Вадим наполіг на тому, щоб я заїхав в офіс, де на мене вже чекали. Сьогодні була п’ятниця – чудовий час для корпоративу – зібрався увесь колектив, щоб привітати мене з блискуче виконаною роботою. 

Мені запам’ятався тост, який дуже влучно виголосив Вадим: 

– Жив-був чоловік, котрий був розумним і працелюбним. Це якраз про тебе! Чоловік дуже втомлювався на роботі, і йому захотілося відпочити – тому він вигадав пиво й парубоцькі вечірки щосуботи. Однак йому все одно було нудно, і тоді він придумав футбол (тут хтось уставив репліку про святість футболу, але з нею погодилися лише чоловіки). Тепер у нього було пиво, футбол і компанія друзів щосуботи, але в чоловіка ще була неділя – день, коли він теж нудився. І придумав чоловік риболовлю. Але з часом йому знову захотілося чогось нового. І тоді зустрів він жінку й одружився з нею, і вона заборонила йому пиво, футбол і риболовлю щонеділі (тепер прекрасна половина колективу висловила цілковиту згоду з останніми словами). Тож, Олексію, бажаю тобі зустріти саме ту, єдину, яка заборонить тобі пиво, футбол і риболовлю!  

Ти завжди знав, чого хочеш, ніколи не зупинявся на досягнутому. Твоя робота в Празі нас усіх приємно здивувала й порадувала! Давайте випємо за те, щоб ми завжди знали, чого хочемо! 

– Дякую! Але навряд чи якій жінці вдасться заборонити мені футбол, пиво і риболовлю, бо я не захоплююся ні першим, ні другим, ні третім. 

– Складно з тобою! Але за це ми тебе й любимо! Після цих слів усе потонуло в дзенькоті кришталю! 

Дочекавшись, коли всі захмеліють, я непомітно зник з поля зору, так, що й ніхто не помітив мого зникнення. Нарешті, я опинився надворі і вдихнув морозне повітря на повні груди. Від Марини мене відділяло лише десять хвилин. 

Не перевдягаючись і залишивши валізу на порозі квартири, я майже злетів на п’ятий поверх. Щосили натиснув на дзвінок. Минуло п’ять секунд, десять, але ніхто не відчиняв. Наступні десять секунд здалися мені вічністю. Може, її нема вдома? Але вже пізно. Я не знав, що й думати, і вже хотів повертатися, та почув легке човгання домашнього взуття об підлогу. Біля дверей кроки стихли й клацнув замок. Спочатку я не зрозумів, що відбувається. Де та Марина, яку хотів побачити: гарну, привітну, усміхнену? Замість неї мене на порозі зустріла похмура, зі впалими щоками й мішками під очима непричесана жінка, загорнута в теплий халат. Вона ледве всміхнулася й, не чекаючи відповіді, пішла до себе в кімнату. Я зупинився посеред вітальні, не знаючи, що робити далі, але почувши тихий голос Марини, зайшов у її кімнату. Вона лежала в ліжку бліда й змарніла, під ковдрою, натягнутою до підборіддя.  

Я сів біля неї та запитав: 

– Давно ти в такому стані? 

– Марина напіввідкрила повіки й прошепотіла: 

– Усе добре. Скоро мине. Як ти? 

– Не важливо, як я. Зараз важливо, що з тобою! Тому ти мені не дзвонила останніми днями? 

Марина опустила повіки – їй було складно говорити. 

– Я викликаю швидку! – безапеляційно заявив я. 

– Не треба, будь ласка, мені вже краще. 

– Ти впевнена? Чи це ти так жартуєш? – я торкнувся її чола – воно пашіло. 

Я не знав як діяти і раптом згадав про нашого сімейного лікаря й друга сім’ї. Марина намагалася протестувати, але я не звертав на це жодної уваги. 

За пів години Федір Петрович, оглянувши дівчину, сказав, що ситуація серйозна і потрібна госпіталізація. Марина навідріз відмовилася. 

– Голубонько, у тебе запалення легень – потрібне стаціонарне лікування. 

Хвора похитала головою та закрила очі. Ми з лікарем вийшли до іншої кімнати, і я попрохав Федора Петровича зробити все в домашніх умовах. Він бачив, що сперечатися немає сенсу: 

– Але лише під твою відповідальність, Олексію. 

– Добре, – я пішов в аптеку й купив усе необхідне. Коли Марині поставили крапельницю, вона дещо повеселішала.

– Завтра зранку я зайду. Ось рецепт – давати все у суворій послідовності і в один і той же час. Це твоя дівчина? – несподівано запитав лікар. Але я лише всміхнувся, бо поки що не хотів ні з ким нічим ділитися. 

– Добре, донжуане, мамі привіт. 

– Обов’язково передам, коли повернеться. Ви ж знаєте її любов до французької культури. 

Він дуже добре знав мою маму – вони давно приятелювали. Колись цей чоловік навіть був у неї закоханий, але та обрала тата. Батько й Федір Петрович разом працювали в одній клініці. Зараз навіть не віриться, що вони колись були молодими. Які це були чудові часи! Але все закінчилося в ту ніч, коли тата не стало. Того фатального дня у нього був пізній виклик. Повертаючись додому, він потрапив в автокатастрофу й загинув на місці. 

До тієї трагічної події ми дружили сім’ями – разом їздили на екскурсії, разом проводили вихідні й свята – але в одну мить усе зникло без сліду. Згодом дружина Федора Петровича померла від раку. Він, зломлений горем, перестав до нас навідуватися, і надовго закрився у собі. Його рятувала лише робота. Але потім, через сім років, Федір Петрович несподівано прийшов до мами з букетом квітів і пропонував їй зійтися, проте вона відмовила йому вдруге. Адже все ще пам’ятала батька й ніяк не могла його відпустити. Однак лікар виявився справжнім другом і продовжував підтримувати з моєю матір’ю дружні стосунки. До того ж його онука брала в maman уроки французької за символічну плату, яку та ледь погодилася брати у старого друга.