Читати книгу - "Світло в серпні"

Вершники вже відгриміли й тихо увірвалися в присмерк, настала ніч. Та він і досі сидить край вікна в кабінеті, за плечима все ще темна кімната. Сяючи, блимає вуличний ліхтар на розі, злітають у серпневу пітьму обгризені тіні не турбованих вітром кленів. Здалеку тихо, хоч цілком виразно, долинають лункі хвилі злагоджених голосів із церкви. Водночас стриманий і багатий, смиренний і гордий, спів напливає гармонійним прибоєм і заповнює тиху літню темряву.

І ось він бачить, що вулицею хтось наближається. У будній вечір напевно можна було б розпізнати, хто це, з фігури, постави й ходи. Але недільного вечора, коли в залитий мороком кабінет все ще безгучно вривається відлуння ударів уявних копит, він незворушно споглядає, як дрібна постать пішоходця рухається з показною ненадійною спритністю, властивою тваринам, що балансують на задніх ногах. Спритністю, котрою тварина-людина так по-дурному пишається і котра вічно підводить — чи то через природні речі, як-от земне тяжіння й лід, чи то через чужі природі речі, що їх сама ж вигадала, як-от автомобілі або меблі в темноті, а то ще через рештки їдла на підлозі й на хіднику. Він спокійно розмірковує: мали рацію давні люди, зробивши коня атрибутом і символом войовників та королів. І помічає, що пішоходець минає вивіску, завертає у ворота й підходить до будинку. Трохи нахилившись, спостерігає, як той іде темною доріжкою до темних дверей. Чутно, що важко спіткнувся на долішній сходинці. «Байрон Банч, — каже собі хазяїн оселі. — Недільного вечора він у місті. Байрон Банч у місті в неділю».

Розділ 4

Вони сидять і дивляться один на одного через письмовий стіл. Тепер кабінет освітлює настільна лампа під зеленим абажуром. Гайтавер сидить за столом, у старовинному обертовому кріслі, Байрон — навпроти, на стільці. Їхні обличчя — в напівсутінку, поза потоком прямого світла. Крізь відчинене вікно долинає спів із далекої церкви. Байрон говорить рівно й монотонно.

— Дивна річ. Я гадав, що останнє з усіх місць, де може трапитися нагода наробити комусь лиха, — це фабрика у суботу надвечір. Та ще й коли цей будинок горить, так би мовити, просто в мене під носом. Поки обідав, я все зиркав на дим та й думав собі: «Що ж, сьогодні увечері я тут жодної душі не побачу. Цього вечора ніхто не відриватиме мене від роботи». І ось глядь — вона нагодилася, і вже усміхатися ладна, вже губами ворухнула, щоб його ім’я вимовити, аж тут бачить, що я — не той. А я нічого ліпшого не придумав, як усе їй виляпати. — Він злегка скривився. Це не усмішка. На мить смикнулася вгору верхня губа, наморщилася шкіра, цей порух не йде далі, відразу ж припиняється. — Я навіть не гадав тоді, що найгіршого ще не знаю.

— Це справді дивна річ, якщо вже затримала Байрона Банча у неділю в Джефферсоні, — зауважує Гайтавер. — Отже, ця жінка його шукала. І ви допомогли знайти. Хіба ж не те ви зробили, що вона хотіла, заради чого прийшла сюди аж із Алабами?

— Еге ж, я їй сказав. Що тут говорити. Дивиться на мене, сидить, пузата, глядить на мене такими очима, що не збрешеш, хоч би й хотів. Ото ж і базікаю, а дим просто перед очима, ніби пересторога мені: тримай язика за зубами. Та тільки здорового глузду забракло, щоб здогадатися.

— Ага, — каже Гайтавер, — це той будинок, що вчора горів. Але я не бачу ніякого зв’язку між… Чий він? Я побачив дим, поспитав перехожого негра, але той не знав.

— Це старий дім Берденів, — відповідає Байрон. Кидає оком на співрозмовника. Вони дивляться один на одного. Гайтавер високий, колись був худий. Тепер ні. Його шкіра має барву лантуха з мукóю, тулуб нагадує неповний мішок, що під своєю вагою звисає з кістлявих плечей на коліна. Байрон веде далі: — Ви ще не чули. — Гайтавер дивиться на нього. Байрон задумливо мовить: — Мені доведеться за два дні сказати двом особам те, чого вони не захочуть слухати, те, чого їм взагалі не треба було б слухати.

— Що ж це таке, чого, по-вашому, я не захочу почути? Про що я ще не чув?

— Не про пожежу, — відповідає Байрон. — Вони вихопилися з вогню.

— Вони? Я гадав, що міс Берден живе одна.

Знову Байрон на якусь мить спиняє погляд на співрозмовнику. Гайтаверове обличчя серйозне, на ньому вираз зацікавленості.

— Браун і Крістмас, — проказує Байрон. — Обличчя Гайтавера досі не змінилося. — Ви й про це не чули. Вони там жили.

— Жили там? Наймали кімнати?

— Ні. Мешкали в старій негритянській халабуді за будинком. Крістмас полагодив її три роки тому. Відтоді й жив там, а люди голову собі сушили, де це він ночує. Потім заприятелював із Брауном і взяв його до себе.

— Он воно що, — каже Гайтавер. — Але я не розумію… Якщо їм було вигідно, а міс Берден не…

— Вони ладили удвох. Продавали віскі, а ця садиба правила їм за штаб. Не думаю, що міс Берден здогадувалася про цю торгівлю. Принаймні люди не знають, чи вона здогадувалася. Кажуть, Крістмас почав цю справу три роки тому й продавав тільки кільком завсідним покупцям, які навіть не знали один одного. Та коли взяв у пайку Брауна, той, мабуть, захотів більшого розмаху. Продавав чвертки з пазухи, в будь-якому провулку, першому-ліпшому стрічному. Торгував тим, що сам не допив. Напевно й спосіб, у який вони добували віскі на продаж, — це теж темна справа. Бо тижнів за два після того, як Браун звільнився з фабрики й знайшов собі нове заняття — їздити на їхній новій машині, він у суботу ввечері був напідпитку в середмісті й хвалився в перукарні, щó вони з Крістмасом виробляли вночі в Мемфісі чи на дорозі під Мемфісом. Торочив щось про їхнє авто, сховане в кущах, про Крістмаса з пістолетом, та ще про вантажівку й чотириста літрів, аж тут увійшов Крістмас, кинувся до нього й стягнув із крісла. Та й каже — тихо, не ласкаво, але й не злісно: «Ти б менше лигав отого джефферсонівського одеколону.