Читати книгу - "Київ-86"

Коли вона відставала надто сильно, я зупинявся і чекав, а коли доганяла — ми стояли довго, обійнявшись. Півтора кілометра чагарниками здолали за годину під гупи, крики і автогул. Я ніколи не бачив стільки людей у Києві і перед виходом на площу Лєнкому, майже навпроти нашого готелю, дочекався поки все затихне, і завмер. Прислухаючись.

Тоді і люди не шуміли, тоді не шурхотіло листя навколишніх хащ, тоді не кричали над головою пустельґи. Все завмерло і у цю мить розжареного сонцем літа я кожною фіброю відчував Місто, ніби його діораму завантажили мені в мозок. І коли рвонув вперед до готелю, роззираючись, то вже знав відповідь на питання, чи там наш японець. Ну звісно там.

Наокі. Сидів на ліжку. Цілий. Жлуктив віскі, підірвався, обійняв Ікумі і вони торкнулися одне одного головами, коли вона сіла поряд. Навіть окуляри не зняв, спокійний такий. Ніби його не налякали до півсмерті, ніби не ломився крізь чагарник яко підстрелений лось, а просто взяв і телепортувався: зайшов у вихор з іскор і відразу опинився тут: сидіти без діла, поправляти зачіску і переклацувати відзняте. Я навіть не знаю, як йому досі голову не напекло: бандану з рюкзака він навіть не діставав.

Я підійшов ближче, впав на крісло поряд і придивився — він теж весь у подряпинах. Вони на окулярах, на обличчі, на руках. Таки не телепортувався, таки біг крізь кущі, переляканий. Зараз його усмішка, його щілина між передніми зубами робила його ще безпораднішим і я навіть не міг образитись на нього за те, що він утік. Ми ж точно так само втекли. Розсипалися хто куди, аби заздалегідь зустрітися у потаємному і невимовно прекрасному готелі „Дніпро“.

Я сів навпроти, дістав синій кемел і запускав над ними правильної форми сріблясті кільця диму. Видихав і розумів, що цей хлопець нічого не боїться. У нього багато всякого було: приватна фотостудія, навіть порностудія (там вони, мабуть і познайомились), фешн-фотографія, макро-зйомка. Зрештою, саме він катав всіма дорогами світу і лазив семитисячниками з чарівною ґуґлівською фототехнікою за плечима, яка більше скидається на джетпак з футуристичних фільмів: катав і картографував Землю для інтерактивної мапи, на якій ви тепер можете віртуально прогулятися вулицями Канберри, Вінніпеґа чи, скажімо, Антрацита. З якої навіть можете поглянути на руїни Чічен-іци і бархани солі колись повноводого Аральського моря.

Він перший, хто зняв лихо після цунамі в Індонезії. Вони тоді лишилися: допомагати вантажити чорні мішки з трупами і розповсюджувати гуманітарку. Він фоткав все від початку і до кінця. І жалівся, як боляче від того, що багаті з руками відривають фото, на яких зображені нещастя і смерть. І сміявся, що з Ікумі вони об’їздили понад сто країн, але так і не побували в Європі.

Щоранку він затримує групу, виконує свої ритуали: зникає у ванній, підпалює там товсту, зелену, квадратну свічку і робить собі їжака на голові, намазує все гелем та марафетить хвилин зо двадцять, поки я не можу дочекатися старту і нервово палю на східмайданчику сиґарету за сиґаретою. Потім не витримую, повертаюся, підганяю його, та він не зважає, його рухи точні і напрацьовані роками: тільки коли він закінчить з волоссям, протре свої Ray-Ban спеціальною серветкою до блиску, — тільки тоді виходить до нас і ши-и-ироко всміхається, і окуляри виблискують під довгими променями вранішнього сонця.

У нього зовнішність моделі, цілком згодиться для японського порножурналу: така слащава і правильна, яка спливає у кожного, хто думає про японця, коли сам японця в житті не бачив. Він мабуть і сам знімався у своїх порнофільмах.

У момент, коли він щоранку виходить з ванної кімнати: з модельною зачіскою у кинутому Місті, серйозний та широко усміхнений... його прогалина між передніми зубами схожа на Ґібралтар: така широка і так робить його смішним. Так вона не відповідає його біографії. Ця біографія личитиме людині зі шрамами на обличчі, натомленими очима і грубими пасмами сивого волосся.

  Слава Богу, з ним усе гаразд. Зараз відійдемо, зберемо речі і звалимо звідси надовго, аби не привертати уваги. Ми тоді жлуктили віскі з горляни по черзі, хоча мені не лізло. Втім, як застрелиш чувака і глянеш на його перекошену морду — мабуть треба випити.

Ніч спадала м'якотями, грозові вітри ганяли стиглі яблука старими асфальтами і що далі ми тікали від лиха-біди, то глибше падав спокій у прірви наших нажаханих душ.

Тікали пересидіти. Я завжди так роблю, коли на горизонті маячать проблеми і перспектива впіймати кулю: підриваю туристів і кажу, мовляв, поєднаємо корисне, безпечне і приємне. І тягну їх на Північ. Покинутою залізницею на Північ тягну їх до дамби, у нетрі малих містечок, в яких роками не було ані душі, в яких пусто-порожньо і навіть такі паскуди, — стріляти дичину і різати метал, — не заходять.

Я змусив їх лишити речі. Ми довго ховали їх у гермомішки, довго перемотували ті мішки скотчем і запихали добро в чорні сміттєві пакунки. Я переконував — нічого не станеться, в Місті нереально знайти схованку. Вони вірили слабо і я їх можу зрозуміти — так людно на моїй пам'яті тут ще не було.

Ми запаслися водою — довго вишукували підхід до Дніпра, довго проганяли смарагди болота крізь футболку Ікумі і поки Наокі проганяв каламуть крізь сита швейцарського керамічного фільтру, поки під гарячим серпневим сонцем на підвіконні сохла футболка Ікумі зі знаком радіації, я облизував її солоні від поту і гарячі від літа соски.

Хоч би скільки води ми набрали, — її нам однаково не вистачить, все одно доведеться топати за добавкою. Зараз ще дні спеки і світла, коли стоїш на даху, втичиш на поодинокі перисті хмари і не тягне сховатися в номер, у м'які надра спального мішка. За пару місяців тут все вкриють ковдри пасмуру і від холоду цокотітимуть зуби, жухатимуть блискавки на зимових спальниках і ніхто, нікуди не йтиме. Я доводитиму туристів до Міста.