Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Люди в гніздах 📚 - Українською

Читати книгу - "Люди в гніздах"

201
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Люди в гніздах" автора Олег Коцарев. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 40
Перейти на сторінку:
не?

Співрозмовник лише знизав плечима.

— Ага, и еще, если уж затронули, как говорится, этот вопрос. От есть у нас тут такой отрицательный герой — бургомистр Крамаренко. Прописан ясно, на высоком идейно-художественном уровне. Дрянь и тряпка. Но я не пойму вашей, товарищи писатели, метафоры. Он у вас там сравнивается, сравнивается, сейчас гляну… ага, «рудий тхір». Шо это такое? Шо за тхир? Это ж наверно дети будут читать, надо понимать?

— Тхір — це хорьок.

— Ах-ха-ха! Хорек? От это да. А почему хорек? Ерунда какая-то.

— Хорьок — він боїться всього, знаєте, як і той посіпака.

— Ой, ладно, делайте, как хотите, мне в принципе этот тхир не мешает, хай будет, но странно, странно выглядит.

І потім цілий тиждень у якісь моменти він раптом зупинявся, привідкривав рота, зліплював ним дурну усмішку й тихо мурмотів.

— Тхир… Тхир… Тхир…

А ще за півроку книжка вийшла друком, і чоловік у формі, звісно, не перечитуючи її повністю, деколи самозабутньо гортав сторінки в пошуку чарівного слова «тхір». Причому йому здавалося, що епітет «рудий» лише заважає, підсвідомо хотілося його вирізати. Чого він не здогадався зробити це раніше?


7

Минулий рік забрав і в мене, і в мого чоловіка Жені батьків, — писала Валя у щоденнику. — І ще я не бачу більше в дзеркалі рум’янцю, що завжди був на моїх щоках. Зате не дають спокою маленькі дитячі ручки, постійно ввижаються.

[1943 р.]

…Батько Жені, Федір Бутирський, з полегшенням ліг у поле, залишивши нарешті в спокої свої сани, якими він віз міняти речі на їжу по селах. Мінка при німцях ніколи не була заняттям надійним, зрештою, вони могли просто не випустити з міста чи арештувати. Або й стрельнути для профілактики.

На поснулого Федора дивились інші учасники обмінних операцій, у яких сьогодні виявилося більше сил. Так, цього діда, який ще поки трохи Дід Мороз, але скоро стане сніговиком, іще потрібно запам’ятати та переказати про нього родичам. Потім чиясь рука дбайливо і ніжно вийняла з твердих воскових пальців шворку від санчат, бо ж мінка триває, скільки б людей не залишилось у полях.


[1933 р.]

Чи це часом не десять років відтоді, як померла його дружина Анна? Тридцять третій рік, запаморочений від успіхів, п’яний, усміхнений тиф ходив тоді у парі з голодом і цілував у лоба обраних і призначених. Знерухомлені подією, сиділи на стільцях худий підліток Женя і дві його сестри — Надя і Галя — з хвацькими бровами та гострими поглядами. Хустка, що перев’язувала обличчя мертвої мами, нагадувала хустини, в яких були ті жінки, які залишали на запилюжених вулицях Харкова своїх немовлят, сподіваючись на добру волю української рулетки…

Тоді ж у травні на заняття з української літератури в хімічному технікумі, де навчалася Валя, вчитель прийшов в особливо урочистому настрої. Він був маленький, смішний, у піджаку, схожому на зіпсуту сіру цукерку. Поглянув на свою невдячну аудиторію, зітхнув, поглянув угору.

— Шановні студенти, сьогодні особливий день. Трагічний. Стало відомо, що застрелився Хвильовий!

Першу секунду в приміщенні було тихо, потім пішла реакція. Вона виявилася в одному слові: «Хто?». Слово «хто» досить довго і безуспішно блукало партами. Жодна людина, крім учителя, не знала ніякого Хвильового. Окремі студенти намагалися пожартувати про скасування заліку з такої нагоди, але, побачивши відчайдушний вираз обличчя вчителя, затихли.

Про інцидент Валя згадала вдома, за вечерею.

І запитала батька:

— Сьогодні в технікумі сказали, що застрелився Хвильовий. Ти такого знаєш?

Олексій Іванович перезирнувся з Валиним братом Олегом і з Марією Леонідівною.

— Знаю.

— І ти думаєш, що цим мені щось пояснив? Хто це?

— Письменник.

— Чому він застрелився? Через нещасливе кохання?

— Ні, Валю, він застрелився з політичних причин.

— Але, тату, — втрутився Олег, — для офіційного некролога причина, яку запропонувала Валька, мені здасться дуже навіть доречною.

— Застрелився на знак протесту. Але яке це вже має значення тепер? І взагалі, менше знаєш — краще спиш. Не будемо про це. Всім дякую, було дуже смачно, а нам з Олегом треба відійти в кімнату на невеличку, хм, чоловічу розмову.

Батько і син статечно підвелися з-за столу й пішли до другої кімнати, зачинивши за собою двері. Почулася тільки перша репліка:

— З такими новинами літературного життя, мабуть, треба припиняти називати Валю Кирпатим Мефістофелем…


[1943 р.]

— Валька, ти шо, заснула? Марш на платформу! — засміялася Лидя.

На відкритій платформі на них чекало кілька молодих озброєних німців.

— Погодились узяти до Кочубеївки! Там мінка нічогенька.

— Ага! А не будуть чіплятися? Ти ж мене знаєш, по морді заїду, буде нам усім.

— Валько, я тобі сама перша заїду, — авторитетно заявила третя дівчина, Катя.

— Дай Боже нашому теляті та й вовка з’їсти. А взагалі, я ще як малою була, мама, коли почує крики з вулиці, завжди казала: «О, або Валька когось б’є, або Вальку хтось б’є». То з’ясуємо в дорозі, хто кого.

Поїзд рушив. На їхній відкритій платформі, звісно, віяли жахливі зимові вітри, тож усі куталися якомога глибше, продовжуючи жартувати одне до одного. До Валі нахилився німець, трохи тривожно всміхнувся і сказав:

— Мене звати Ганс. Сподіваюся, ваші подруги так сміються з нас?

— Дуже приємно. Ні, подруга жартує з мене, — невпевнено відповіла німецькою.

— Мабуть, ненадійна ваша подруга!

— Так! — рішуче відповіла Валя. Бо Лидя німецьку знала поганенько, та й подругою, власне, не була.

Солдати намагалися спілкуватися з дівчатами, і якби в цій місцині справді були партизани (про яких попереджали листівки на стінах і про яких було написано на грудях повішених мирних мешканців, що гойдалися собі на балконах Харкова), вони

1 ... 16 17 18 ... 40
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люди в гніздах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Люди в гніздах"