Читати книгу - "Політ завдовжки в життя"

— Тобі чесно сказати? Я б могла сказати, що зрозуміла це по твоїх очах, по тому, як ти вимовляв її ім'я, але скажу чесно. Ми дуже дружили з Інгою. Вона настільки неординарна дівчинка, настільки талановита і працьовита, що я інших таких не зустрічала. Через це, її, звичайно тут не дуже любили. У нас навіть викладачі заздрили їй. Мене, до речі, тут також недолюблюють, але це не важливо. А ось я з нею здружилася. Дуже хороша дівчинка. Так ось, я не буду тобі брехати і щось вигадувати. Просто ми ділилися з нею багатьма таємницями. Ми любили разом гуляти на річку, любили вечорами тут пити чай, коли її батьки були на службі, а вона не хотіла залишатися вдома сама. І, ось, коли ми пили чай, ми влаштовували собі такі імпровізовані вечора відвертості. І в такі вечори вона часто розповідала мені про одного хлопчика, свого однокласника, який є розбишакою та хуліганом, але при цьому добре вчиться і краще за всіх грає в хокей… — вона посміхнулася і замовкла. Налила ще по одній повній чашці чаю і продовжила. — Знаєш, Антоне, тобі реально пощастило. У тебе закохана сама незвичайна дівчина цього міста. Правда, вона говорила, що якщо б ти, тобто він, — вона знову посміхнулася, дивлячись на мене, — Був трохи впевненішим в собі, не боявся відрізнятися від інших і вийшов би з під дурного впливу своєї подружки… А подружка, я так розумію, це…

— Ритка… Але вона не моя подружка, точніше, це вона так думає, що подружка, — почав виправдовуватися я, але зупинився. Виправдовуватися не було сенсу. Марина Вікторівна і так все знала і розуміла.

— Я так і думала. Рита. Тепер всі пазли склалися в одну картинку. — сказала вона. — Справа в тім, що Інга поїхала. Її батька знову перевели в іншу частину. Мати її хотіла залишитися тут тимчасово, щоб Інга довчилась в цій школі, та й з музикою тут у неї все почало виходити, але Інга сама наполягла, щоб вони поїхали. Тепер я розумію чому. Вона мені нічого не говорила, просто поїхала, а потім я отримала від неї листа. Хочеш, я тобі прочитаю його?

— Навіть не знаю. — ледве вимовив я. Мені хотілося вити і кричати, я стиснув кулаки так, що побіліли пальці, в голові творився якийсь сумбур, я навіть не міг в цей момент сформувати свої думки. — Адже, це вона Вам написала, а не мені.

— Розумієш, тут все про неї і про тебе… І я думаю, що вона була б не проти, щоб ти це теж прочитав. Погано, що немає тут зворотної адреси. — вона встала, підійшла до столу і дістала лист. Звичайний конверт, без зворотної адреси. Замість зворотної адреси стояв лише штамп солдатської пошти нашої військової частини. — Я все ж таки прочитаю його тобі. — І вона почала читати:

«Доброго дня, Мариночко! Ви мій єдиний справжній друг, тому пишу тільки Вам. Я ніколи нікому не скаржилася на свою долю, хоча вона мене не особливо балувала. Ви, напевно, думаєте, та що я можу знати в свої п'ятнадцять років про життя? Повірте мені, дуже багато, тому що мені довелося пережити все те, чого більшість не побачить навіть за все своє життя. Але справа навіть не в цьому. Просто так вийшло, що мені всього в житті довелося домагатися самій. При зовнішньої успішності нашої сім'ї, насправді у нас в родині все дуже погано. Так, тато — офіцер, мама — провідний економіст. Непогані посади, непогані зарплати. Але Ви не повірите, якщо я скажу, що, так як вони ненавидять мене, не ненавидять навіть бездомних кішок або собак. Вони мені кажуть постійно, що я їм зіпсувала все життя, що я їм постійно заважаю і через те, що я народилася не вчасно, вони просто перекреслили всі свої мрії. У це важко повірити, але це так. Вони ніколи мене не хотіли і ніколи мене не любили. З цим важко змиритися, але я все ж таки змирилася, звикла, принаймні, звикла не показувати людям, як мені важко і боляче. Ні, Ви, напевно, не знаєте, що таке біль. А я знаю… Я закінчила вісім класів і за цей час змінила десять шкіл. І тут Ви не уявляєте, що це таке. Це постійні переїзди, постійні вливання в нові колективи, постійна, але скрізь різна ненависть. Я намагалася розібратися, що ж зі мною не так? Чому в кожній школі мене не люблять? Так, я не красуня, але і не потвора, я добре вчуся і навчилася не вилазити попереду всіх. Але у мене немає друзів. Ну, окрім Вас, звичайно. Але я ж Вам не потрібна зі своїми проблемами, тому, я по-перше, рада, що ми знову переїжджаємо. Я так прикипіла до Вас, що, напевно, ніколи не зможу відвикнути від Вашої теплоти і ласки.

Але я не про це хотіла писати.

Приїхавши в це місто, в цю школу, у мене було передчуття, що цього разу все буде інакше. Але я опинилася в черговому колективі циніків, заздрісників і просто виродків, які отримували задоволення від того, що комусь робили боляче. Але найболючіше було від того, що цей біль я отримувала і від хлопців, і від дівчат. Це найгірший рік в моєму житті, сподіваюся, що тепер все буде по-іншому, якщо, звичайно я зумію знову жити десь.

Мене рятувала тільки музика. Ви не повірите, але в дитинстві я ненавиділа музику. У нас вдома стояв рояль, старий, облізлий, не гарний рояль. Я його боялася, він нагадував мені якогось старого монстра. Я обходила його, а маленькою взагалі ховалася в інших кімнатах. Але час минав, я дорослішала. І одного разу я почула розмову своїх батьків. Вони говорили про мене. Ніколи нікому, навіть самому лютому ворогові я б не побажала почути таке від своїх батьків. Тоді у мене почалися напади. Я задихалася, знепритомнювала. Лікарі намагалися поставити діагноз, але нічого не знаходили і відписувались лише тим, що це вікове, і що все пройде. Я дорослішала, а ці напади не проходили. І ось, якось під час чергової сварки батьків мені знову стало погано. Але вони були зайняті своїми справами, вони кричали один на одного, звинувачували один одного, а в усьому була винна я. У цей момент