Читати книгу - "На далеких берегах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я все-таки не розумію, — після хвилинної мовчанки промовив Мехті. — Навіщо Карранті знадобилося завести його так далеко?
— Я питав у нього про це.
— Ну й що ж?..
— Гість виявив бажання оглянути околиці штабу, щоб уточнити місце, куди літаки можуть скидати для нас вибухівку.
— Дивно… Вночі — уточняти місце, де має бути скинута вибухівка.
— І про це я запитував у нього. Він відповів, що ніч сьогодні місячна: усе видно. А гостеві було ніколи, він мав повернутися до своїх сьогодні ж уночі…
Запала мовчанка.
— А як щодо квадрата 11? — спитав Михайло.
— Ферреро одержав від товариша П. термінове повідомлення, що німці збираються послати в квадрат 11 каральну дивізію.
— Виходить, Карранті говорить правду?
— Виходить, так…
У кругле вікно кімнати заглядав місяць, — він немовби підслухував їхню розмову. Та ось насунули важкі хмари, і в кімнаті стало зовсім темно.
— Отже, — задумано промовив Мехті, — нам не скинуть вибухівку? А як же з німецькими ешелонами? Вони тепер проходитимуть вільно?
— Ні, Мехті. Вони не пройдуть. Товариш П. обіцяв до ранку прислати нам вибухівку.
Сергій Миколайович підвівся, збираючись іти.
— Я піду на операцію з вами, — рішуче сказав Мехті.
— Ти відпочиватимеш.
— Боїтеся, що зіпсую вам справу? — ображено посміхнувся.
— Ні, — просто сказав Сергій Миколайович. — Навіть не знаю, як тобі пояснити, але мені дуже хочеться, щоб ти залишався тут.
— Сергію Миколайовичу, — трохи згодом спитав Мехті. — У вас є сумніви щодо Карранті?
— Ні, — твердо відповів полковник. — Чоловіка прислали сюди не звідки-небудь, а з штабу корпусу.
— Тоді чого ж мені треба залишатися тут?
— Я ж сказав, Мехті, що навіть не знаю, як тобі пояснити… шосте почуття, чи що.
— Добре, залишаюсь, — знизав плечима Мехті.
— Це буде краще, — кивнув полковник. — Повторюю, що я не відчуваю недовір'я до Карранті, але випадок з американцем слід з'ясувати до кінця. Тут щось не те.
— А через це почуття Карранті образиться на мене, — пробурчав Мехті. — Він же знає, що ви завжди берете мене на великі операції, й одразу догадається, що. цього разу неспроста не взяли. Мехті на мить замислився.
— А втім… — він багатозначно посміхнувся. — Я поводитимусь дуже невміло, хай угадає, що я стежу за ним. Він обуриться, а обурившись, хоч-не-хоч, — муситиме розсіяти наші підозри.
Посміхнувся й Сергій Миколайович:
— Забив Михайлівський фонтан! Що ж, думка непогана, десь я читав… «Під час вибуху буває вогонь, а від вогню все видно».
— Зате, пропадай моя голівонько! Карранті на мене рік скоса поглядатиме.
— Ех, тільки б і горя… Але все-таки будь обережний, Мехті. Нам тут за кожною дрібницею треба дивитися за чотирьох. Обміркуй кілька рішень і приймай найкраще. Я розумію: твоя нинішня професія вимагає від тебе рішень швидких, часом блискавичних. Але пам'ятай, не помиляйся! Не заради себе, заради сотень людей, Мехті… А тепер на добраніч.
— На добраніч, товаришу полковник! Вірніше, щасливого ранку!
Сергій Миколайович пішов. Мехті поринув у роздуми. «Звичайно, полковник має рацію: не так усе просто. Я привів сіроокого. Він виявився ворогом. І ось він убитий, а я мушу стежити за начальником штабу. Даремно, мабуть… Карранті прислали сюди з корпусу, а там уже вибирали, звичайно, найкращого, найбільш надійного… Він досвідчений, старанний, скромний. Полковник, здається, схильний перебільшувати. Ось і картина моя йому не сподобалася… А хіба вона невірно задумана? Світ стомився од війни. Ми всі чекаємо її кінця: і Сергій Миколайович, і Ферреро, і я, і мій солдат… Скоро, скоро солдат повернеться додому — щасливий, радісний, з ясним, спокійним поглядом!.. Треба буде роздобути фарби… Хлопці обіцяли знайти найкращі!.. Так, час уже братися за картину…»
З цими думками Мехті заснув.
* * *
Світало. Усе навколо поринуло в густу, якусь драглисту голубінь.
Загін на чолі з Сергієм Миколайовичем спускався гірським схилом. На фоні неба й гір чітко вимальовувалися довгі темні силуети людей. Партизани, щоб не посковзнутися, обмотали взуття повстю. Вночі йшов сніг впереміжку з дощем, а на ранок ударив мороз, і йти в ожеледицю було дуже важко. Попереду пробиралися провідники. Вони попереджали по ланцюжку про небезпечні кручі і повороти.
В одному з пунктів загін Сергія Миколайовича одержав вибухівку, привезену туди ще вночі за розпорядженням товариша П.
Коли остаточно розтанула густа голубінь 1 стало видно вкриті снігом гори й легенькі рівні димки, що піднімалися до неба з димарів далеких сільських хаток, загублених серед засніжених сосон, загін уже йшов рівниною. Старики й підлітки, які, на перший погляд, випадково зустрічалися партизанам, повідомляли, що дорога далі безпечна.
Рейки залізничного полотна химерно звивалися навколо гір. По цій залізниці мав пройти німецький ешелон із солдатами, офіцерами та боєприпасами. Німці знали, що вся ця місцевість контролюється партизанами, і тому за графіком руху поїзди проходили тут лише вранці; партизани діяли звичайно під покровом ночі.
Сергій Миколайович поділив загін на кілька груп. Партизани розтягнулися далеко по рівнині й почали підготовку до вибуху. Треба було зробити так, щоб не вцілів жодний вагон, хоч ешелон і великий. В останній порції вибухівки був спеціальний детонатор, — колесо паровоза, наїхавши на нього, мало викликати перший потужний вибух, який передасться до наступних «порцій» вибухівки і так аж до останнього вагона.
Стояв мороз. Землю між шпалами не можна було вдовбати ні лопатами, ні кайлами. Доводилось працювати ломами. Робота посувалася повільно. Незважаючи на лютий холод, партизанам було жарко. Деякі з них поскидали з себе верхній одяг.
Нарешті промерзлий шар грунту був пройдений, і робота пішла швидше. Настрій у партизанів піднявся, посипалися жарти.
Серед партизанів були люди з. різними вдачами… Одні бурчали,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На далеких берегах», після закриття браузера.