Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер 📚 - Українською

Читати книгу - "Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Долина Гнівного потоку" автора Бенно Фелькнер. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 106
Перейти на сторінку:
розумна тварина швидко звикла до нього. Мак спершу гадав був, що зустріч з конем викаже Білів обман. Але помилився.

Коли Біл зайшов до господаря ранчо Велза, той усміхнувся:

— Ну як? Нині у вас уже не той вигляд. Усе скінчилося гаразд, і ваш рудий теж добре почувається. Гарний кінь.

Біл кивнув головою. Вони посідали, і Біл став пояснювати, що з ним скоїлося.

— Я управитель маєтку Боба Фелдера з того боку гір. Восени ми відігнали ще одну череду худоби, і пастухи повернулися додому без мене. Я маю там у долині кревних, але бачитися з ними випадає рідко. А їдучи назад, я здибав ватагу мисливців зі Сходу. Трапер, що був їм за провідника, попав у лапи ведмедеві. Довелося лишити його, щоб лікар трохи підлатав. Мисливці були надто зарозумілі, гадали, що далі втраплять самі. А виявилося, вони ні до чого не здатні. Я взявся за добру платню перевести їх через гори. Вони всі з міста, зманіжені, і ми не швидко долали дорогу. А все ж я їх перевів, тільки згаяв багато часу. Коли я повертався, одної ночі мене заскочила буря. Сніг ішов такий густий, що я, відійшовши осідлати коня на якихось десять кроків від того місця, де ночував, потім не знайшов його. Далі, мабуть, не треба й оповідати. Настали тяжкі дні іі страхітливі ночі. В таку негоду хоч би хто може заблукати. Я, звісно, хотів швидше вибратися з гір, але… До Ведмежої долини я доплентався зовсім випадково. Решту ви вже самі знаєте.

Велз спокійно кивнув головою.

— Вам пощастило. Ті нетрі не одного вже поглинули.

— За кілька днів я зовсім оклигаю. Тоді поїду собі.

— Куди? В оті провалля?

— Ні, миль за двадцять на цьому боці я маю добрих приятелів.

— Це інша річ. Але знайте: мій дім до ваших послуг, Біле. Тут ви нікому не заважатимете.

— Дякую, пане Велзе.

На цьому розмова скінчилася, і Віл вийшов. Велз дивився йому вслід. Щось у цьому чоловікові його цікавило. Чимось він вирізнявся з великого тлуму пастухів. Управитель Мак, либонь, теж був такої думки.

Минали дні. Віл зволікав з від’їздом, усе вагався. Чи добереться він ще до свого табору? Навряд. Там, певне, теж запала вже зима, що убезпечувала табір від будь-якого несподіваного наскоку. Може, в таборі втратили й надію, що він повернеться?

Біл так і не поїхав. Усе тут здавалося йому новим і заразом рідним. Усе будило спогади про давні часи. Тут не треба було нікого підозрювати, бути насторожі, не виникало лютих сварок і колотнечі, всі ставилися до нього щиро, по-товариському. Невдовзі пастухи прихилилися до спокійного Біла, хоч вважали його трохи відлюдькуватим. О тій порі на ранчо не було багато роботи, однак Біл старанно допомагав їм. Вони лагодили стайні, обтісували колоди, плели нові ласо, виготовляли тавра, порали худобу, особливо молоду. Зимувала вона здебільшого надворі, в загородах. Часто пастухи збиралися разом і оповідали різні історії та пригоди. Біл тоді лиш мовчки слухав. Часом вони співали біля коминка сумних або веселих пісень, а невеличкий мексіканець награвав їм на банджо. Біл не приєднувався до їхнього співу. Інколи він довго лежав бездіяльний на попоні, і пастухи його не займали: мовляв, химерує чоловік. Одного вечора Біл підсів до них грати в покер. Карти непоборно вабили його до себе. Скоро пастухи завважили, що з Біла пречудовий гравець.

Управитель Мак сидів збоку, курив і приглядався, як спритно, мов ті ящірки, рухалися Білові пальці, коли він тасував карти. Мак не міг відвести від них очей. Ліва рука була гладенька й незасмагла, а права темна від сонця й порепана. На неї Біл ніколи не надягав рукавиці.

Біл вигравав. Перед ним уже була чималенька купка доларових папірців і монет. Обличчя його було байдуже, непорушне, майже жорстоке. Раптом Біл занепокоївся і з-за карт крадькома зирнув на партнерів. Відтепер йому вже не щастило, він грав часом просто нездарно. Мак йому не повірив, а інші захоплено користувалися з такої нагоди. Коли весь виграш перейшов до них, Біл підвівся, всміхаючись, подякував за товариство і неквапом вийшов надвір.

Якось пастухи справляли управителеві іменини. То завжди була нагода гарненько випити. їхні горлянки вже так загартувалися на горілці, що хоч квартою її лий туди. Біл не міг лишитися осторонь — він почав пити разом з усіма. І в пиятиці пастухам теж годі було з ним зрівнятися. Та коли гульня була в розпалі, Біл зник. Він тихенько вийшов з хати, осідлав свого коня й поїхав у ясну морозяну ніч. Замерзла прерія прийняла самітного вершника. Серце йому розривалося між двома світами.

А другого дня все пішло знову своєю звичайною колією.

Якось Мак сидів у Велза. Розмовляли вони про господарські справи. І раптом Велз, наче між іншим, спитав:

— Що ви думаєте, Маку, про того чоловіка?

— Він порядний хлопець, — відповів не вагаючись Мак.

Вони хвильку помовчали.

— Той кінь немов надто добрий як для управителя маєтку, га?

— Він давно вже на ньому їздить. Я був при тому, як вони вперше побачились, відпочивши після своєї скаженої подорожі,— сказав Мак.

Велз помовчав, сподіваючись, що Мак щось додасть. Але дарма.

— Ну гаразд, — мовив Велз, хоч відчував, що старий не сказав йому всього.

Зима кінчалася. Вздовж пасма гір глухо зашуміли перші весняні вітри, несучи відлигу. Разом з теплом надходив час, коли Біл мав на щось зважитися. Він знав це. Подумки Біл тужив за тим днем і прокляв його, коли він настав.

На ранчо треба було поповнити запас харчів. Мак звелів налаштувати в дорогу великий фургон. Із ним мали їхати троє ковбоїв. Біл і собі приєднався, бо теж хотів дещо придбати. У містечку вони швидко скупилися. Біл знову був дуже обачний, але здавалося, що все минеться гаразд. Бо ж приїхали вони з сусіднього ранчо, і їх тут добре знали. Перше ніж рушати назад, вони попоїли в заїзді. На них майже ніхто не звертав

1 ... 16 17 18 ... 106
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер"