Читати книгу - "Гауф. Переклади, Олександр Олесь"

- Я вірю тобі, але ти розказував, що тобі колись каліф подарував золотий ланцюг на шию і перстень на руку. Чи не міг би ти їх показати?

- Звичайно, можу! Я бережу їх у себе на грудях і ніколи в світі не розлучусь з цими подарунками! - і Саїд дістав ланцюг і перстень і показав їх присутнім.

- Клянусь бородою пророка, це мій перстень,- закричав господар.- Великий візире, давай обнімемо його, нашого захисника і оборонця! - І вони кинулись обнімати здивованого Саїда.

- Прости мене, великий каліфе, що я так вільно розмовляв з тобою, я не знав, що ти сам Гарун аль-Рашід...

І каліф відповів:

- Так, я твій друг. З цієї хвилини край усім твоїм нещастям! Будь одним із перших моїх слуг і оставайся при мені. Каліф ніколи не забуде того, хто спас йому життя.

Саїд подякував і пообіцяв назавжди остатись у його жити, але попросив дозволу з’їздити в Бальсор до батька, який, певно, уже давно турбується за сина. Каліф згодився. Вони сіли на коней і незабаром були в Багдаді. Декілька розкішних кімнат було віддано для Саїда, а згодом каліф обіцяв збудувати для його навіть окремі палати. На другий день, коли Саїд з великим візиром сидів у Гаруна, ввійшов Мессур і сказав:

- Пресвітлий царю, я прийшов просити твоєї ласки.

- Кажи, що там! - кинув каліф.

- Тут, біля брами, стоїть мій родич Кулум-бек, відомий торговець з базару. Він зараз судиться з одним старим бальсорцем, син якого служив у Кулум-бека, потім обікрав його і зник невідомо куди. Тепер батько пристає до його, щоб той віддав сина, а Кулум-бек, звичайно, не може цього зробити. І тому він прохає твоєї великої ласки, щоб ти розсудив його з бальсорцем.

Гарун аль-Рашід звелів через півгодини бути в суді. Коли Мессур вийшов із світлиці, каліф сказав:

- Бальсорець - це, звичайно, твій батько, Саїде. Мій суд буде кращий Соломонового, бо з твоїх слів я дуже добре знаю усю справу. Піди і сховайся за завісу, а ти, великий візире, звели зараз же бути тут начальнику поліції. Він мені буде дуже потрібний.- І обидва зробили так, як їм було велено.

Серце Саїда забилося, коли він угледів через щілину свого батька, блідого і слабого від горя. Зате Кулум-бек був на сьомому небі. І таке обурення раптом прокинулось у Саїда, що він ледве не кинувся на Кулум-бека. А народ між тим усе сходився. Всі хотіли чути, як буде судити каліф. Аж ось і почався суд. Гарун сів на своє місце, а великий візир дав знак замовкнути і спитав: хто кого позиває до суду. Кулум-бек виступив уперед і сказав:

- Цими днями я стояв біля дверей своєї крамниці, коли чую, хтось вигукує: «Ей, люде добрі, гаманець золота тому, хто дасть які-небудь відомості про Саїда з Бальсора». Саїда я добре знав колись і тому я крикнув: «Сюди, сюди! Я можу заслужити цього гаманця. Сюди, сюди, мій друже!» І цей мій друг, а тепер мій ворог, зайшов у мою крамницю і спитав, що я знаю про Саїда. «Ви, мабуть, його батько, Бенезар?» - спитав я його, і коли він радісно закивав головою, я розповів йому все докладно,- як найшов я юнака серед пустині, як спас його і привіз у Багдад. Звичайно, він зараз віддав мені гаманця з грішми. Але, уявіть собі, коли я став розказувати, як поводив себе Саїд, як обікрав мене і втік, він ні за що не хотів повірити мені. І ось уже декілька днів він пристає до мене, щоб я віддав йому сина і вернув гаманця. Звичайно, я не можу йому вернути ні того, ні другого, бо гроші я заробив за те, що подав йому відомості за сина, а про Саїда я і сам нічого не знаю.

Тепер черга настала для Бенезара. Він розказав про свого сина, божився, що Саїд не міг робити ніякого злочинства, і просив каліфа уважно розібратися в цій справі.

- Я сподіваюся,- сказав Гарун аль-Рашід,- що ти, як ведеться, звернувся в поліцію?

- Так, великий владарю, я негайно ж потяг злодія до начальника поліції.

- Покликати його! - звелів каліф.

Той наче виріс із землі.

- Ти розпитав як слід цього юнака? І він признався в крадіжці? - спитав Гарун.

- Він, пресвітлий царю, настільки упертий, що хотів признатися лише вам,- відповів суддя.

- Але я не пам’ятаю, щоб коли-небудь його бачив,- сказав каліф.

- Ще б пак! Мені довелось би водити до вас щодня силу людей, що хочуть перебалакати з вами особисто.

- Ти знаєш, що я завжди радо вислухаю кожного! А у тебе, Кулум-беку, певно, були свідки, що не варто було уже вести до мене злодія?

- Свідки?.. - перепитав тремтячим голосом торговець.- Ні, свідків у мене не було... Але ж тобі, всезнаючий царю, відомо, що один червонець подібний до другого.

- А в якім гаманці у тебе вкрадено ці гроші?

- Ось він! - відповів Кулум-бек, виймаючи гаманець і віддаючи його великому візирові.

- Клянусь бородою пророка,- закричав візир,- що це мій гаманець! Я сам віддав його одному юнакові, що спас мене від смерті.

- Ти можеш, великий візире, заприсягти?

- У кожну хвилину! Моя власна дочка вив’язала цей гаманець!

- Виходить, начальнику поліції, що тебе одурили? Як же ти міг повірити, що це гаманець торговця?

- Він клявся! - відповів суддя.

- Як же ти міг заприсягти? - гнівно закричав каліф на переляканого торговця.

- Аллаху, Аллаху! - заголосив Кулум-бек.- Я, звичайно, нічого злого не можу сказати проти великого візира, але запевняю вас, гаманець мій, і Саїд у мене украв його. Я дав би тисячу червінців, щоб він був тут зараз віч-на-віч.

- Де він зараз? - спитав суворо каліф.

- Я заслав його на пустинний острів,- відповів начальник поліції.

- О Саїде! О сину мій!