Читати книгу - "Гауф. Переклади, Олександр Олесь"

- Так він, нарешті, таки признався в своєму злочинстві? - знову спитав Гарун.

Начальник поліції поблід. Він заморгав очима і прошепотів:

- Оскільки пригадую, здається, так.

- Хм! Добре не пам’ятаєш ти,- пожалкував каліф,- ну, то ми спитаємо самого злочинця. Ану, виходь, Саїде, сюди, а ти, Кулум-беку, заплати тисячу червінців, бо він зараз буде перед тобою.

Саїд вийшов і упав на груди Бенезара, а Кулум-бек і начальник поліції думали, що перед ними стоїть привид. Та каліф провадив суд далі.

- Ну так кажи, Саїд признався в своєму злочинстві?

- Ні, ні! - ледве відповів начальник.- Я повірив Кулум-бекові.

- Хіба я наставив тебе суддею, щоб ти слухався тільки багатих? На 10 років на пустинний острів! - закричав каліф.- Там ти на волі поміркуєш і зрозумієш: що то єсть суд! А ти, злодію, що робиш із людей невольників, плати 1000 червінців.

Кулум-бек зрадів, що так дешево усе йому обійшлося, і став дякувати каліфа.

Та той говорив далі:

- А щоб ти не заприсягав даремно, тобі дадуть 100 ударів по п’ятах, і вибирай краще: або заплати за всі дні, які прослужив у тебе Саїд, по 10 червінців, або віддай йому свою крамницю і сам наймися у його за слугу, а зараз геть з моїх очей.

Після цього каліф повів Бенезара і Саїда в другу світлицю. Він розказав про всі пригоди з Саїдом і запросив старого Бенезара назавжди оселитися у нього в Багдаді.

Той радо згодився і тільки з’їздив в Бальсор забрати своє майно. Брат каліфа і син великого візира полюбили Саїда і стали його найближчими друзями. Незабаром вдячний каліф подарував Саїдові розкішний будинок, і син з батьком зажили в щасті та добрі. А багдадці, коли бажали кому-небудь добра, говорили: «Будь такий добрий і щасливий, як Саїд, син Бенезара».

Одного чудового дня багдадський каліф відпочивав після обіду. Стомлений спекою, він непомітно задрімав і заснув, а прокинувшись і почуваючи себе бадьорим, велів подати кави і довжелезну люльку із рожевого дерева.

Смакуючи каву, каліф гладив свою бороду і здавався зовсім щасливим.

Вельможі знали, що в такий час каліф буває в найкращому настрої і ладен обдарувати кожного своєю ласкою, і таким часом, звичайно, користувались. Але найбільше користувався старший візир Манзор.

- Чого ти сьогодні такий смутний та задумливий? - спитав його каліф, помітивши, що Манзор стоїть перед ним, схиливши голову.

Візир, згідно з заведеним звичаєм, схрестив свої руки на грудях, потім низько вклонився і проговорив тихим голосом:

- Задумливий я чи ні - не знаю. Знаю одне, що там, унизу, на дворі, перед палацом стоїть один торговець з таким чудесним крамом, що мимоволі доводиться жалкувати, що не маєш у кишені зайвих грошей.

Замість відповіді каліф, що давно вже хотів зробити якусь приємність візирові, позвав невольника і звелів негайно привести в палац торговця з його чудесним крамом.

Торговець з’явився тієї ж хвилини. Це була людина невисокого зросту, досить товстенька, з засмаленим обличчям і в порванім убранні. В руках у його був коробочок з самим різноманітним крамом. І чого там тільки не було! І перли, і персні, і гребені, і пістолі в дорогій оправі, і багато всього іншого.

Переглянувши увесь крам, каліф, нарешті, купив для Манзорової жінки, розкішний гребінь.

Коли торговець зачинив уже коробочок, каліф запримітив шухлядку і спитав, чи там немає ще якого краму.

Торговець кивнув головою, висунув шухлядку і дістав звідти табакерку з якимсь чорним порошком, разом з папірцем, на якім було щось написано на незрозумілій ні для каліфа, ні для візира мові.

- Ті обидві речі мені подарував один торговець з Мекки, що найшов їх на вулиці,- пояснив торговець.- Але вони мені непотрібні, і коли ваша ласка, то я можу вам продати їх дуже дешево.

Каліф збирав у свою книгозбірню всякі рукописи, навіть такі, яких сам не міг прочитати, тому охоче зробив покупку і поклоном дав зрозуміти торговцю, що той уже не потрібен.

Коли вийшов торговець, каліф знову став розглядати рукопис і запитав візира: чи не знає він кого, хто б зумів прочитати написане.

- Великий повелителю,- відповів Манзор.- Тут недалеко від головної мечеті живе одна людина по прізвищу Селім. Його всі звуть «ученим», і дійсно він може читати і говорити якою захочеш мовою. Вели покликати його, і, може, тобі він стане у пригоді.

Селім, звичайно, був негайно закликаний до каліфа.

- Про тебе мені говорили, що ти дуже вчений,- звернувся до Селіма каліф.- Спробуй прочитати оцей рукопис. Прочитаєш - подарую на свята нове вбрання. А не прочитаєш - звелю покарати за те, що несправедливо звешся вченим. Чуєш?

Селім низько поклонився і уважно став розглядати рукопис.

- Слово честі, що написано по латині,- закричав Селім через декілька хвилин.

І став перекладати:

«Ти, який найдеш це, воздай хвалу Аллахові, хто понюхає з цієї табакерки порошку та прокаже слово «Мутабор», той може обернутись у любого звіра і буде розуміти мову усіх істот взагалі. Коли ж йому обридне бути звіром і він знову захоче стати людиною, то варто тільки повторити те саме таємне слово та тричі поклонитись на схід. Але коли той, що обернувся, здумає розсміятися, то таємне словечко вилетить у його з голови, і він назавжди останеться твариною!»

Коли Селім скінчив переклад, то каліф несказанно зрадів, і, звелівши йому ніколи і нікому не видавати тайни, подарував спочатку розкішне убрання, а потім сказав Селімові йти собі на всі чотири вітри.

- От таку покупку ми з тобою зробили,- звернувся каліф до візира, коли вийшов Селім.- Який я радий зробитися звіром! Приходь завтра до мене якомога раніше. Ми разом підемо в поле, понюхаємо чорного порошку і будемо знати і чути все, що говориться в повітрі, в лісі, у воді, словом, скрізь, де є живі істоти.

Ледве встиг каліф на другий день поснідати, як візир уже був у палаці. Каліф заткнув за пояс табакерку і, звелівши усім залишатись дома, удвох із візиром Манзором вийшов із палацу.

Спустившись прямо в сад, вони стали