Читати книгу - "Завидний холостяк, Iрина Давидова"

- По дорозі заїдемо на заправку, хочу, щоб ти спробувала смачні хот-доги. Аліна їх дуже любить.

- Треба ж, не думала, що ти захоплюєшся фастфудом.

- Не те щоб, просто дочка іноді просить, і я здаюся. Теж можу собі дозволити розслабитися. Тим більше в цій мережі заправок вони найсмачніші. Я, до речі, вчора привіз хот-доги ввечері, але ти вже спала, і ми з Аліною самі їх з'їли. Вранці б вони вже були не такі смачні.

- Значить, я вчора багато пропустила, - промовила я, повернувшись до чоловіка.

- Є таке. Але ми зараз це виправимо.

І дійсно на виїзді з міста ми зупинилися близько однієї заправки з красивою вивіскою про бургери, хот-доги та інший фастфуд. Виглядало все дуже смачно і судячи з розповіді Микити все так і було. У мене вже потекли слинки.

- Ти зі мною, або в машині почекаєш?

- Я почекаю.

- Добре, не буду глушити двигун, щоб ти не замерзла. Тобі що з напоїв взяти? Чай, кава, або який лимонад?

- Давай латте з солоною карамеллю.

- Добре.

Микита вийшов з машини, а я відкинула голову на підголів'я, і подивилася вдалину. Сніг ще більше посипав. Такі величезні сніжинки, так і хочеться язиком зловити. Як в дитинстві.

Перед очима спливла картина, як ми з дідусем ліпили сніговика, коли я була зовсім ще маленька. Ми тоді жили з ним у селі під Києвом. А за містом завжди багато снігу випадало в той час. Ми одягалися тепліше, він зав'язував мені рот шарфом, щоб я не застудилася, і ми йшли ліпити у дворі сніговика. Завжди катали величезні кулі, і сніговик виходив просто гігантських розмірів. Траплялося і таке, що, поставивши середню кулю, нижня руйнувалася від ваги, а за нею слідувала вся конструкція. Тоді ми з дідусем по новій крутили кулі починаючи з маленького сніжка, який при кожному повороті ставав все більше і більше. І коли були готові три кулі, ми йшли вибирати маленькі вуглинки для ротика і вічка. Навіть для носа брали морквину, все точно, як в мультиках.

Моргнула, розуміючи, що від спогадів покотилися сльози.

Шкода, що минуле не можна повернути, відмотати назад і знову прожити ті роки, коли ми з ним були щасливі разом.

Прекрасний був час. Пам'ятаю, як повертаючись в будинок, мокрі від снігу і шалено втомлені, я кожен раз під ялинкою знаходила мандарини та цукерки. Правда потім мене обсипало і виявилося, що від надлишку цитруса, у мене почалася алергія. І про улюблений фрукт довелося забути. А дідусь потім ще довго себе картав, а я заспокоювала його. Адже сама їла, ніхто мені в рот не пхав мандаринки.

- Таак, тримай, - двері в машину відчинилися і в обличчя дмухнув порив вітру, принесений разом з Микитою. Я взяла з його рук пакет з хот-догами та підставку зі стаканчиками, - а ти чого плачеш?

- А, це так, спогади з дитинства.

- Сподіваюся хороші?

- Так. Згадала як ми з дідусем сніговиків ліпили. А ти чим в дитинстві займався?

Микита несподівано змінився в обличчі, і забравши у мене з рук один стаканчик з напоєм, сумно посміхнувся. Я насупилася, здогадуючись, що задала не те питання. Він зняв пластикову кришку зі стаканчика і відпив трохи гарячого напою.

- Моє дитинство було не найрадіснішим. Я кочував з одного дитбудинку, в інший.

- Що? Прости, я не повинна була питати.

- Нічого страшного в тому, що ти запитала. У мене була чудова мама, але вона була абсолютно одна, без допомоги, без підтримки. Коли мені було сім її збила машина. На смерть.

Від його слів мені стало моторошно. Я хоч, і сама залишилася без батьків, але я їх зовсім не пам'ятала. Тільки з розповідей дідуся. А Микита, він пам'ятав маму.

- Його тоді посадили?

Морозов похитав головою і знову відпив свою каву.

- Ні, він звалив з місця злочину. Свідків не було, сталося це пізно ввечері, коли всі вже сиділи по домівках. Та й камер в ті роки теж не було.

- Ти його потім шукав?

- Шукав. Правда пізно знайшов. Він тоді вже років сім в землі гнив.

- Мені шкода, що з твоєю мамою так сталося.

Він поморщився і продовжив розповідь:

- Я в дитинстві не зовсім розумів, що сталося. Думав, вона поїхала, залишила мене, потім з чогось вирішив, що вона скоро мене забере. Вже пізніше правду дізнався, від директора першого дитбудинку.

- А чому ти кажеш перший дитбудинок? Вибач, якщо я лізу не у свою справу.

- Мене усиновили в дев'ять. А через п'ять років здали назад в дитбудинок. Тільки в іншому місті.

- Але чому? - здивовано вигукнула я, не розуміючи, як так можуть чинити дорослі люди.

- Я почав рости, підлітковий вік період часом складний. Так, я був тим ще шибеником в чотирнадцять.

- І це послужило приводом?

- Так. Тоді я вирішив, що, якщо хтось захоче мене усиновити, нічого у нього не вийде. Я ж не іграшка, щоб зі мною грати, а потім викидати.

- Ти так і залишився в дитбудинку до повноліття?

Микита похитав головою і подивившись на мене, посміхнувся.

- Я єдиний раз не дотримав слово і таки дозволив себе усиновити. Через пів року. До нас прийшла жінка в сльозах. Вона мені здалася дуже доброю і душевною, чимось схожою з моєю мамою. І я зрозумів, що не можу їй відмовити. Інна стала моєю другою мамою, і я вдячний їй за її любов.

- Я рада, що все ж у тебе з'явилася своя сім'я.

- Я обов'язково тебе познайомлю з нею. Впевнений, ти їй сподобаєшся.

Я зніяковіла, кинувши погляд у вікно на сніжинки що падають. Дістала стаканчик з підставки та відпила трохи смачного напою.

Якось не віриться, що все це відбувається зі мною.

Друзі, я вирішила найактивнішим читачам подарувати свою паперову книгу! (На вибір, а у мене їх не одна) тіль ось на російській мові. Діліться своїми враженням)