Читати книгу - "Завидний холостяк, Iрина Давидова"

Дорога до дачі зайняла близько години часу. Якби не ожеледь і сильний снігопад ми б давно були на місці, але Микита їхав на мінімальній швидкості. У таку погоду головне обережність, щоб не виїхати кудись в кювет.

За містом вже випало чимало снігу, а я пораділа, що одягла зимові чоботи та теплу куртку, коли ми заїжджали додому за моїми речами. Сьогодні несподівано змінилася погода і вже з ранку вдарив мороз. А мерзнути я не любила, завжди намагалася одягатися тепло, щоб берегти своє здоров'я.

Микита пригальмував автомобіль біля великих дерев'яних воріт у сосновому лісі. Мені вже тут подобалося. Я любила таку атмосферу. Тиша, ліс, і в добавок ще й сніг. Хто ж відмовиться від такого відпочинку?

Машину забрав співробітник дачного готелю, а ми разом з нашими сумками, які ніс Микита, увійшли в просторий двір. Навколо кущі з голими гілками, але посипаними снігом, невисокі ліхтарики уздовж почищеної доріжки яка веде до головної будівлі готелю. Впевнена, вночі тут не менш красиво, ніж зараз.

Ми пройшли до будівлі зі скляними дверима. Микита пропустив мене вперед, і варто було нам опинитися всередині, як я охнула від тутешньої краси. Все, як я люблю - просто, затишно і тепло. Головне, що без пафосу. А в головному холі ще й камін горить. Ммм…

Микита пройшов до стійки адміністратора, а я вирішила погрітися біля каміна. Любила дивитися на вогонь, на язики полум'я, які довільно видавали тільки йому відомі візерунки. Посміхнувшись, перевела погляд за вікно. Контраст - вогонь і тепло, сніг і холод.

Здригнулася, несподівано відчувши на плечах чоловічі руки.

- Грієшся?

- Ні, просто милуюся. Люблю каміни.

- Добре. А я вже все, зараз нас проведуть в наші номери.

Я кивнула і злегка обернувшись, посміхнулася.

- Я думаю, тобі тут сподобається.

- Мені вже подобається. Люблю таку атмосферу.

- Зараз заселимося, і підемо в кафе снідати. А то ми нормально навіть не поїли. Не рахуючи хот-догів.

- Домовились.

Адміністратор провів нас на другий поверх. Тут теж виявилося досить просторо і світло. Буквально кожен куточок цього готелю був просякнутий любов'ю і турботою. Видно, що господарі дачі з трепетом ставилися до цього місця, що дуже важливо. Адже гість відразу ж відчуває це. Принаймні зі мною так було завжди.

- Ваш номер, - вимовила дівчина адміністратор, відкрив двері з правого боку.

Я ступила всередину і посміхнулася. Номер виявився невеликий, але зате з особистою ванною кімнатою. Мансарда. Неймовірна краса. Невелика полуторне ліжко, перед ним столик і пара крісел, а на підлозі білий з довгим ворсом килим. У мене тут же з'явилося бажання пройтися по ньому босими ногами.

Зліва пара торшерів і середніх розмірів комод. Микита поставив мою сумку на пуф біля входу.

- Ти розташовуйся. Як будеш готова, постукай в сусідні двері, підемо снідати.

Я кивнула, і залишилася в номері одна.

Скинула чоботи, і з задоволенням пройшла до вікна, вид з якого відкривався на засніжений ліс. У метрах у двохстах розташовувалася якась будівля з коричневим дахом, і більше нічого крім дерев. Фантастична краса! Я б жити тут залишилася.

Зітхнувши, я переодяглася в теплий костюм, привела волосся в порядок, і надівши верхній одяг пішла на пошуки Микити. На поверсі було всього два номери, тому я без проблем знайшла Морозова, який якраз збирався виходити.

- Ти готова?

- Так, можемо йти.

Він кивнув, і взявши мене під руку повів до сходів.

- Тут дуже красиво. Приголомшливе місце.

- Значить, я правильно підібрав. Головне, щоб ти трохи розвіялася.

- Так, тут чудово.

Залишивши в адміністратора ключі, ми вийшли на вулицю. Я із задоволенням вдихнула морозне повітря, злегка поморщившись. Все ж не дуже приємно, коли крижане повітря в ніс надходить.

Сніг, здається, тільки посилився, закриваючи собою весь вид на навколишнє середовище.

- Треба було парасольку брати, ‐ хмикнула я, дивлячись на Микиту з-під опущених повік.

Було складно не моргати, коли сніжинки постійно норовили залетіти тобі в око.

- Згоден! Такий снігопад давно не пригадую. Ходімо?

- Ходімо! Сніг, не дощ, куди приємніше в мороз.

Микита взяв мене за руку, і ми пішли за будинок, де знаходилася ще одна стежка та інший вихід з приватної території. Виявляється, в різні боки від будівлі були заклади, що належать одному і тому ж господареві. В одне з таких ми зараз і йшли. Кафе, де, власне, і збиралися поснідати.

- Увечері можна піти на каток. Ти вмієш кататися на ковзанах?

- Я навіть стояти на них не вмію, - хмикнула я, і тут же послизнулася, плюхнувшись на попу.

Микита помітно занервував, кинувшись допомагати мені піднятися, а я не стримавшись, голосно розреготалася від комічності ситуації.

- Ти чого? Що тебе так насмішило?

- Ти на каток хотів?

- Ну так, а що в цьому такого? - щиро дивувався Морозов, а я продовжуючи сміятися, похитала головою.

- Я навіть на рівній поверхні встояти не можу, не кажучи вже про ковзани.

Микита посміхнувся і тут же усвідомивши в чому причина моїх веселощів, сам вибухнув в реготі. Ми сміялися кілька довгих хвилин, поки я не усвідомила, як сильно болять мої щоки від сміху. Та й стоячи на одному місці загрожувало нам бути засипаними снігом.

- Ходімо, а то ще захворієш.

Швидко, наскільки це можливо, ми дісталися до кафе. Струсили з себе налиплий сніг і задоволені забігли в приміщення. Нас відразу ж з привітною посмішкою зустрів хлопець адміністратор і провів за вільний столик, забравши наші куртки.

- Ваше меню, я буду поруч.

- Спасибі, - кивнула я, і відкрила книжечку для вибору їжі.

- Вибирай на свій смак…

- Такі ціни, - ошелешено промовила я, перебивши Микиту.

- Ріта? Яким вітром?

Я завмерла і повільно повернула голову.

І навіщо? Навіщо саме зараз? Через чотири роки.