Читати книгу - "Пані Язикатої Хати 2, Ялинка Ясь"

-Одягайся! – віддала напівголому Міті запозичені речі, – маю план!

-Панні! - розсердився водяник, приймаючи одяг, - я тебе нікуди не випущу і розмово закінчено!

-Мітю, вибач, але ти мені не батько і не чоловік! - враз образилася Стьопка, - якщо захочу - піду, куди мені треба!

-Степанія! - гаркнув Микита, обриваючи її тираду, та так, що вікна задзвеніли, - ти нікуди не підеш!

-Та що це таке... Свавілля якесь! Послухайте спершу, а то я, а то я... А то я вас з наречених звільню, от! – і навіть ніжкою притупнула.

-Кхе-кхе, - закашлявся Єгорич, - вибачте, панночко, але женихи правду кажуть, нізя вам з дому…

-Цить, я сказала! - підвищила голос господиня, - змовилися ви, чи що?

-Дмитро, - офіційним тоном звернулася до водяника, - послухай спочатку… - Мітя відповів скривдженим поглядом, від якого кольнуло серце, - я не можу Антону дати спокійно померти…

-Добре, Панні, кажи, - чужим голосом відповів водяник, відвівши погляд убік.

Степанія злякалася. Більше ніж «смердюків», злякалася того, що мимоволі образила коханого, який врятував її, напівголий розкидаючи ворогів, вирвав із пастки, відніс додому, а вона… Жінка здригнулася від усвідомлення власної неправоти і, підбігши до Міті, обняла за талію і міцно стиснула.

-Вибач, що я розлютилася, просто не люблю коли на мене тиснуть...

-Я врахую, - відповів Мітя серйозно, але по голові погладив ніжно. Микита відвернувся.

-Послухай, за будинком є ​​криниця. Ти зможеш з неї перемістити нас до річки, ближче до містка? Звідти ми одразу на Поляну. «Смердюки» не помітять! Ми миттю! - заговорила швидко, побоюючись, що вони розіб'ють її план, - назад тим же шляхом.

-Якщо колодязь не висох, то в принципі можу, подивитися спочатку треба.

-Нічого він не висох! – відповів Єгорич.

-Єгорич каже, що не висох! – зраділа Стьопка.

-Мітю, не варто ризикувати! - втрутився Микита, - не повторюй моїх помилок, ми не знаємо скільки їх і на що вони здатні! Ти зможеш потім пробачити собі її загибель?

-Микита, припини! Думаєш, я не боюся? - обернулася до нього Стьопка, - та я там трохи в штани не... е-е-е, злякалася одним словом! Але Антон… - голос її зірвався, варто було подивитися на загострене обличчя олігарха, - нам не чужий! Невже ти не боїшся, що він помре у нас на руках?

-Боюся! - крикнув мер, - але ще більше боюся, що помреш ти! – його очі з бурштинових стали кавовими, спалахнувши маленькими блискавками в кожному, і він швидко відвернувся.

-Все буде добре... я відчуваю, - сказала м'яко, - Явдошка казала, що чуттю Свирянок треба довіряти, воно не підводить! Це наша зброя! Ну хлопчики, - вона почергово подивилася на обох, - ну повірте мені, будь ласка!

Микита стиснув кулаки і не відповів. Мітя відповів за обох:

-Сподіваюся, Панні, я про це не пошкодую, інакше...

-Якщо надумаєте здохнути там, - перебив його мер, - на тому світі знайду!

Степанія звільнилася з Мітіних обіймів, підбігла до Микити і цмокнула в щоку.

-Ми повернемось швидко! Пішли, Мітю!

«Без майстерності воювати – перемоги не мати»

-А ти куди? – спитала Стьопка, коли Микита вийшов за ним на двір.

-Відволікати! - буркнув, - щоб хвіст не вчепився. А скажи-но мені, Степаніє, он той дровник дуже цінний? - показав на невеликий навіс позаду баньки.

-Наче ні, користуйся...

-Ідіть вже, чекаю через п'ять хвилин, а не те... – Микита, розвернувшись на п'ятах, попрямував у бік чорного «туману».

-Міть, а що якщо люди побачать? Хіба не треба ховатися?

-Людям не видно, про це не думай. Буде час - поясню, а зараз пішли скоріше!

Вони завернули за ріг будинку, де стояла стара криниця з дерев'яною кришкою. Водяник зняв її і, заплющивши, очі поводив рукою.

-Можна, пішли.

Їм довелося обернутися, бо пролунав якийсь невідомий звук. Посеред двору виріс невеликий смерч з дров і «поплив» у бік садової хвіртки. Микита стояв, спершись на стіну лазні, ліниво посмоктуючи соломинку.

Пролунав скрик, потім ще й ще.

-А хто кричить? - Запитала Стьопа, притулившись до Міті, намагаючись щось розглянути по той бік огорожі.

-Дивися вгору, - показав Мітя.

З верхівки «смерчу» один за одним вилітали колоди і опускалися канонадою за межі паркану, в саму гущу «туману».

-Ух ти! - захопилася вона, - для такої справи і дров не шкода.

-Пішли, поки відволікає, - Мітя згріб Степанію в оберемок і швидко стрибнув у колодязь.