Читати книгу - "Пані Язикатої Хати 2, Ялинка Ясь"

Подорож із колодязя до річки зайняла мало часу. Стьопка вже встигла звикнути до дивних відчуттів під час переміщення і більше не ховала обличчя у Міті на грудях.

Не встигла вона видихнути, як виявилася біля хисткого містка, неподалік заповітного дубу. Вона озирнулась подивитися на свій будиночок, але Мітя нетерпляче потяг її за собою.

-Скільки тобі потрібно часу, щоб набрати води?  Ми ж тару забули!  - він зупинився тільки біля дуба, розгорнувши жінку до себе обличчям.

-Міть, мені потрібна всього одна-дві хвилини, а тару брати безглуздо, воду пронести можна тільки в роті.

-Ясно, - Мітя, насупившись, швидко цмокнув Степанію в лоб і додав, - якщо раптом, коли повернешся, мене не буде - повертайся до Поляни! Обіцяєш?

-Обіцяю, але я дуже швидко, нічого статися не встигне.

-Вони швидко пересуваються, - водяник говорив крізь зуби, косячи поглядом за річку, - треба бути готовим до всього.

-Так? Де? - Стьопка підстрибнула, бажаючи розгледіти, що там відбувається, але Мітя сказав:

-Поспішай, рідна! - на мить торкнувся поцілунком губ і підштовхнув до дуба.

Так швидко Стьопка не бігала ще жодного разу! Боячись за коханого, за себе і, звичайно ж, за Антона, вона облетіла навколо дуба, ледве встигаючи рахувати кола.

На Поляні все було, як завжди. Тиша, спокій, благодать. Вона манила лягти на вологу траву, змежити повіки, але Стьопка не дозволила собі витратити й зайвої секунди. Схилившись над струмком, зачерпнула води, зробила кілька ковтків, запиваючи страх, умилася і набрала такий повний рота, що роздулися щоки. «Більше - не менше!» - Вирішила вона і помчала назад.

А повернувшись, потрапила у розпал бійки…

За кілька кроків від дубу, боком до неї, стояв Мітя і стримував чотирьох чоловіків у чорних костюмах охоронців. Його ліва рука висіла батогом, а праву він витяг убік, розчепіривши пальці. Між ним і нападниками вишикувався крижаний мур, який ті трощили палицями, відчайдушно махаючи руками. В їхніх очах світилася шалена рішучість, а в рисах обличчя проглядалися козлячі. Запах гною був не такий різкий, але виразно відчувався в морозному повітрі. З протилежного боку річки, до містка, бігла підмога у такій самій уніформі.

Степанія від страху на мить завмерла, а потім підійшла до Міті. До річки було рукою подати, але шлях відрізано. Розпач і жах полонили миттєво! Каяння, страх за себе та коханого, перетворили кров на желе. «Треба повернутися до Поляни та забрати Мітю із собою! Це єдина можливість вижити!» Подумала вона. Далі загадувати не було сенсу. Вона обійняла Мітю за талію і потягла за собою, але він відповів здавлено:

-Ми у пастці, але є одна можливість врятуватися. Коли ті добіжать до нас, хапайся за мене щосили руками та ногами. Я закину їх у ліс і постараюся добігти до річки.

-Стєша, я надеру твою гарну попку! - пролунало раптом десь ззаду, від чого Стьопка підстрибнула і обернулася, - чому ти не вдома? - заревів Гор, з'являючись немов з-під землі.

-Гор! Ніколи не думав, що буду радий тебе бачити, - прохрипів Мітя.

-Та вже, здогадуюсь, - буркнув лісник. Він був… дивний. З одягу на ньому було щось схоже на спідничку із сухих трав, у яких у фільмах ходили папуаси, волосся стирчало в різні боки, а обличчя забруднене землею.

«Підмога» з невеликої юрби охоронців якраз добігла. Мітя, відвернувшись від Гора, помахом руки зробив крижану стіну товще, але прибульці не поспішали нападати, оцінюючи сили супротивника. Завмерли й ті, що до цього махали палицями, але через те, що повністю вкрилися кіркою льоду. І цього разу Степанія щиро побажала їм замерзнути на смерть.

Гор обігнув Степанію став поряд із Мітею, закривши Свирянці вид.

-Хто такі? - вигукнув лісник таким страшним голосом, що на деревах захиталися гілки і на голову посипався сніг. Охоронці злякано подивилися на всі боки, але не відповіли.

-Гор, пропоную зробити ноги, а хто вони такі розберемося потім, з нами Панні.

-А то я не помітив! – неввічливо відповів Гор. Його напівгола постать поруч із Митею здавалася горою. Пагорби м'язів перекочувалися по його грудях і спині, а він лише стискав-розтискав кулаки. Стояв лісник широко розставивши ноги і буравив поглядом «смердюків», - гей ви! - крикнув знову, -  геть з дороги! - у відповідь тиша, - гаразд, я попереджав!

Земля під ногами здригнулася і по ній пішли тріщини.

-Гор, треба забиратися, - стривожено сказав Митя, - у них калаші!

Стьопка визирнула з-за його спини і ледве втрималася, щоб не закричати. Крайній зліва охоронець знімав з плеча автомат. Те, що відбувається, ставало все більше схожим на поганий сон.

-Вилупки, - виплюнув лайку Гор і махув рукою. Практично непомітно, але в ту ж мить під натовпом «смердюків» обвалилася земля і вони з криком зникли з виду, - а тепер побігли, - скомандував лісник.