Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Як зупинити час 📚 - Українською

Читати книгу - "Як зупинити час"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Як зупинити час" автора Метт Хейг. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 73
Перейти на сторінку:
щоб себе знайти.

— Пам’ятай про 1891-й, Томе. Просто пам’ятай.

Він кладе слухавку, а я роблю, як він сказав. Дивлюся фото Камілли, а сам згадую 1891-й. Тоді моє життя круто змінилося, і я намагаюся зрозуміти, чи мене впіймали у пастку, чи подарували свободу. А може, і те, й інше одночасно.

Хмарочоси

Мені

Подобається

Що

Вірші

Якщо їх перевернути

На бік

Схожі на

Крихітні міста

Десь

У далечині.

Хмарочоси

Слів

Ліс

Я хочу щоб ти

Не поспішав

Я хочу щоб усе навколо

Не поспішало

Я хочу перетворити

Момент на ліс

І назавжди

Оселитися у тому лісі

Коли ти був тут

Сент-Олбанс, Англія, 1891 рік

Джеремая Картрайт оглянув небо та з похмурою серйозністю оголосив, що невдовзі дощитиме і що йому треба йти по залізо, поки ще сухо. Це значило, що його не буде десь з годину. Я лишився сам спостерігати, як у горні метал розжарюється до червоного, а потім до помаранчевого. Усе як і в житті: куй, поки не згасло. Але не абиколи. Треба дочекатися, поки помаранчевий колір заліза почне яскравішати, набувати рожево-жовто-помаранчевого відтінку. Ось це колір для кування. Колір змін. Але жовтий дуже швидко перетвориться на білий — і тоді вже надто пізно. Треба уважно стежити та вихоплювати метал вчасно.

Я саме дістав шматок металу, поклав його на ковадло та почав кувати — коли збагнув, що в кузні хтось є.

Це була жінка. Жінка незвичайної зовнішності.

Я і досі добре пам’ятаю ту мить, коли вперше її побачив. На вигляд років сорок. Одягнена вона була в довгу спідницю та блузу — все чорне, — а обличчя її потопало в тіні крислатого капелюха. Надто жарке вбрання для червня, не кажучи вже про пекло кузні. Через тінь капелюха я не одразу помітив чорну шовкову пов’язку в неї на лівому оці.

— Вітаю. Чим можу вам допомогти?

— Думаю, навпаки.

— Що?

Вона похитала головою — видно було, що їй тут надто спекотно.

— Не треба запитань. Дізнаєтесь усе пізніше. Обіцяю відповісти на всі ваші питання. Але зараз маєте піти зі мною.

— Що?

— Вам не можна тут лишатися.

— Що?

— Як я вже сказала, зараз не час для питань.

Наступної миті на мої груди дивився маленький пістолет.

— Та що ви в біса робите?!

— Ви видали себе науковому товариству. Існує організація… Слухайте, я не маю часу зараз усе пояснювати. Якщо ви залишитеся тут, вас уб’ють.

Від спеки кузні у мене нерідко траплялися галюцинації, і я спочатку подумав, що мені це наче сниться.

— Доктор Хатчінсон мертвий, — спокійно повідомила вона. І у спокої її голосу вчувалася сила — вона не просто повідомляла мені факт, а наче стверджувала його неминучість.

— Доктор Хатчінсон?

— Його вбито.

Це слово повисло в тиші повітря — його не перекривало навіть ревище горна.

— Хто вбивця?

Вона простягла мені вирізку з газети «Таймз».

«Тіло доктора знайдено у Темзі». Я швидко проглянув статтю.

— Ви припустилися помилки. Вам не треба було розповідати йому про свою хворобу. Він написав статтю про неї. Про хворобу. І навіть назву їй дав — анагерія. Ця стаття скоріш за все була б опублікована, а цьому треба було будь-що завадити. У нашої організації просто не лишалося іншого виходу. Він мав померти.

— Його вбили ви?

Спалахи полум’я підсвітили її обличчя.

— Так. Так, я вбила його, щоб урятувати інші життя. А тепер ви маєте піти зі мною. На нас чекає машина, ми рушаємо в Плімут.

— Плімут?

— Не хвилюйтеся, це не для того, щоб нагадати вам про минуле.

— Я не розумію. Хто ви?

— Мене звати Аґнес.

Вона відкрила свою сумочку та простягла мені конверт. Я поклав молот та взяв його — ні імені, ні адреси. Але навпомацки відчув, що всередині багато паперів.

— Що це?

— Квиток. І ваші документи.

Я насупив брови.

— Що?

— Ви живете вже давно. У вас хороший інстинкт виживання. Але наразі вам треба полишити це місце. Ідіть зі мною. На нас чекають. З Плімута ми рушаємо до Америки. Ви отримаєте відповіді на всі свої питання. Взагалі на всі.

Потому вона вийшла.

Атлантичний океан, 1891 рік

Кораблі змінилися.

Я і раніше ходив у море, але тепер складалося враження, що я не на кораблі, а на суходолі.

Прогрес людства можна виміряти відстанню між людиною та природою. Тепер ми могли перебувати посеред Атлантики на одному з таких пароплавів, як «Етрурія», і почуватись як у ресторані десь у Мейфері[47].

Ми подорожували першим класом. У ті часи перший клас дійсно був першим — і доводилося відповідати цьому статусу. Жінка — Аґнес — дала мені повну валізу нового одягу. Там я знайшов вишуканий саржевий костюм-трійку та шовкову аскотську краватку[48]. А ще я поголився. Власне, поголила мене вона, а я щохвилини чекав, що вона переріже мені горло тією бритвою.

Ми сиділи в ресторані, звідки було видно нижні палуби. Там гуляли пасажири другого та третього класу. У майже такому самому одязі, який я носив ще тиждень тому. Дехто, спираючись на поруччя, мрійливо споглядав обрій: на них чекали острів Елліс[49] та американська мрія.

З усіх людей, яких я зустрічав протягом свого життя, Аґнес описати важче за всіх. Можна сказати, що вона була неймовірно рідкісним поєднанням рішучості, аморальних звичок та стриманості. А ще вона вміла вбивати.

Під час подорожі Аґнес продовжувала носити жалобне вбрання в стилі королеви Вікторії. Якимось чином навіть її чорна пов’язка на оці виглядала елегантно та доповнювала бездоганний образ жінки з найвищого суспільства. Хоча її звичка пити віскі була дещо ексцентричною для тих часів.

Її ім’я на той момент було Джилліан Шилдс, але від народження її звали Аґнес Вейд.

— Якщо подумки, то звіть мене Аґнес. Аґнес Вейд. Хоча в житті я більше ніколи не використаю це ім’я.

— Тоді можете подумки звати мене Том Азар.

Аґнес народилася 1407 року в Йорку — старша за мене майже на століття. Це мене одночасно бентежило та заспокоювало. Тоді я ще не чув численних історій про її колишні життя, але вона вже встигла повідомити мені, що в середині вісімнадцятого століття носила ім’я Флори Берн — відомої «піратки», що грабувала судна біля американського узбережжя.

Вона замовила фрікасе з курки, а я — смаженого на відкритому вогні луфаря.

— У

1 ... 16 17 18 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як зупинити час», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Як зупинити час"