Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. 📚 - Українською

Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

314
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр." автора Поліна Вікторівна Жеребцова. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 169 170 171 ... 193
Перейти на сторінку:
зрозуміло, що все це вигадки: їй насправді не погано, вона навмисне схопила мене за руки, щоб я не врятувала хлопчика. Циганка потягла циганчатко, і вони загубилися в юрбі байдужих людей.

Усе, що сталося, було створене думками, які набули матеріального втілення. Всевишній дав шанс перевірити себе: і виявилось, ось воно — незмінне нутро боягузки. Як же мені соромно! Ніколи, я клянуся, ніколи більше не зроблю так, і нехай засудять мене всі: я скажу і зроблю те, що вважатиму за потрібне. Тому що немає нікого, хто б засудив мене страшніше, ніж я сама.

П.

09.07.

Учора була в рідній газеті. Цариця озвіріла в ненависті до мене. Мої роботи, написані на її ж замовлення, «губляться». Зникають! Усі, хто хоче довго й плідно працювати, підтримують цю забаву. Мої дні йдуть до завершення.

Одна Квіточка цю гру зовні не підтримує і навіть свариться з колегами, шукаючи мої роботи під столами й за шафами. Роботи написані від руки — я не маю ні комп’ютера, ні друкарської машинки! Але в самих пошуках і вигуках: «Ах, вони безповоротно загубилися!» — відчутне таке глузування, що мимоволі гримаса відрази з’являється в мене і хочеться піти й більше не повертатись. Та оскільки все, що відбувається, саме до цього й має довести, я ніколи не дам їм такої радості. Тому я пишу свої роботи вже у двох-трьох примірниках і, як тільки мені з посмішкою кажуть, що вони «загубилися», видаю копію!

Скільки сил! Скільки енергії! Щоб не збожеволіти або взагалі не померти від розриву серця — я знову зайнялася медитаціями.

Мої відфутболені роботи я відношу до газети «Трудяга», яка за статусом найповажніша в республіці, там їх друкують! Мої статті йдуть іще в семи газетах, де я працюю поза штатом.

— Як ви це поясните? — запитала я в начальниці. — Чому в моїй газеті вони — «слабкі», а в провідних газетах їх беруть і не вносять правок?

Цариця, дивлячись мені в очі, на це відповіла:

— Ти найстрашніша людина в моєму житті! Тебе нічим не можна знищити! Ти — нав’язлива примара! Я докладу всіх зусиль до твоєї ліквідації.

Я тужно подивилася на шефиню і, згадавши персонажа Булгакова, Шарикова, відповіла:

— А дулю вам!

P. S. Нух проситься в «Молодість» на роботу. Для цього спеціально подружився з Царицею та Морґаною. Прощавай, мій друже!

П.

13.07.

Сьогодні, трусячи газетою «Народ», Цариця оскаженіло бігала по редакції і кричала на мене:

— Забирайся! Геть!!!

Від ненависті їй було зле: у шефині стався нервовий напад. Вона не могла пережити, що Ґапур у своїй газеті опублікував мою статтю «Хто буде п’ятим президентом Чечні?». Також було зазначено, що я — заввідділу соціальної політики.

— Заввідділу? Політики? Ти?! — верещала шефиня. — Звільняйся з «Молодості»!

Але хвилювалася вона марно. У Ґапура я опублікувалася зовсім безкоштовно — щоб підтримати його дітище. Як з’ясувалося, Царицю Ґапур не покликав до себе в штат.

Дісталося й іншій кореспондентці — Ельзі.

— Тебе теж звільню! — кричала їй, блискаючи очима, Цариця. — Ти теж зазначена в новій газеті!

Ельза сумно мовчала, а я сказала:

— Нічого не вийде! Не верещи!

Пішла до Ґапура, і ми сиділи й розмовляли про несправедливість. Він повідомив, що Аланів тато, незважаючи на двадцятирічну дружбу, чинить йому підступи, а я зовсім і не здивувалась: людей псує заздрість!

Думала позичити в Білочки з газети «Плюс» грошей до зарплатні, але вона поскаржилася, що фінанси співають романси. Вона гарна жінка і потай продовжує зі мною спілкуватись, попри заборону керівництва.

Ще я заходила до Байсарі. Її не було. А редактор її журналу дозволив мені посидіти за комп’ютером!!! Я ніколи не працювала за комп’ютером, і він учив мене, як відкривати сторінку Word і зберігати файл. Набирала я дуже повільно — не могла розібратися, де яка літера на клавіатурі. Він терпляче пояснював мені, що робити. Дякую!

Дорогою додому я зустріла Мілану та її чоловіка. Турпулханови подарували мені чорно-білий плакат, зроблений на принтері, — афішу свого концерту — і підвезли мене додому. Щоправда, старенька машина заглухла рівно за зупинку. Але все одно дякую! Дай Аллах, щоб у цих людей було все добре! Вони заслуговують на це!

15.07.

Сьогодні в рідній газеті видали зарплату за два дні 150 р. і гонорар 700 р. Судячи з усього, вважається, що цим я зможу прогодувати себе й матір цілий місяць? Це — наш єдиний дохід.

17.07.

Два дні на тиждень, у понеділок і середу, я зобов’язана сидіти в рідній редакції і нічого не робити. Не писати, не ходити на завдання. Просто сидіти на стільці. Раніше така практика в них провалилась, тому що в такий спосіб кореспондент, не маючи стільникового телефону й комп’ютера, ніякої інформації одержати не міг. Кореспондента годують ноги та нюх. Ноги в розбитому взутті ведуть його куди слід, а нюх підказує, де сталося чергове свавілля або теракт.

Тепер щодо мене ця процедура відновилася: при цьому інші кореспонденти ніколи такого не знали. Серед працівників пера прийнято знайти хороший матеріал, написати — принести в газету. Хоч п’ять разів за день. Але не сидіти, нічого не роблячи, не дізнаючись про новини.

Однак є в усій цій затії й позитив: я сидітиму в редакції й відпочиватиму від матінки. Знову її нервовий стан загострився. Мама плаче, говорить про смерть. Вона змушує мене сидіти на балконі годинами і тримати її за руку. Побоюючись за її здоров’я, я йду їй назустріч. Авжеж, це не вся правда — за своє здоров’я я теж побоююсь, мама кидається і б’ється, якщо її не слухатись.

Підкоряючись цим нервовим примхам, я вишукую собі ділянку зоряного неба і стежу за тим, як падають зорі.

Не можу залишити маму. Що буде з нею? Мама відчиняє вікна — вона задихається. Я через це хворію на ангіну. Ані почитати книжку, ані зробити зарядку — сиджу з нею. Людям не можу говорити про це — соромно. Не зрозуміють, тільки засудять. Я нікому не вірю.

Думала про душу й тіло: учені з сивої давнини намагалися довести, що душа первинна і її цінність незаперечна. Якщо тіло смертельно поранене, душа не має куди повертатись. А якщо людина божеволіє? Це ж хвороба душі! Виходить, що душа може хворіти.

Молюся тому, хто створив усі світи. Його імена звучать по-різному. Кожен пояснює Його по-своєму. Він створив Світло і Темряву. Я прошу Його про еволюцію своєї душі, щоб, пізнавши

1 ... 169 170 171 ... 193
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."