Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Кожний справді поступовий українець повинен намагатися зменшувати національні різниці (за рахунок українських. — П. Ш.), а не збільшувати їх, бо ж національні різниці приносять ворожнечу між людьми. Різниці між москвинами й українцями є дуже маленькі, не суттєві, бо ж обидва народи є рідними дітьми тих самих батьків — русів; мають спільну історію, спільні економічні, політичні, воєнно–оборонні інтереси. Все це цілком природно об’єднувало, об’єднує і буде об’єднувати ці два братні народи. І тому ніякі спроби їх відокремити не матимуть успіху. Зрештою, для України було б самогубством поривати зв’язки з джерелом своєї політичної, економічної, культурної і військової сили. (Головна тема московської пропаганди. — П. Ш.). Ці свої тези М. Драгоманов синтезував в «гімні», що його він уклав для України.

Гей, українець просить немного:

Волі для рідної мови,

Но не лишає він к всей Русі

І к всім слов’янам любови.

З Північною Руссю не зломить союзу —

Ми з нею близнята по роду,

Ми віки ділили і радість, і горе

І вкупі приймаєм свободу.

Як бачимо, Драгоманівський гімн є ідентичний з гімном УССР.

Всі ці Драгоманівські тези можна прочитати в його творах та листуванні (навіть у цензурованих драгоманівцями виданнях), зокрема в «Чудацьких думках», «Листах на Наддніпрянську Україну», «Автобіографії». Звичайно, він не висловлювався аж так ясно, як ми подали, бо він був спритний демагог і ці тези добре закривав українською «червоною шапочкою». Наші наївні соціялісти в такій мірі зачарувалися тою «шапочкою», що не побачили московські націоналістичні ікла навіть тоді, коли Москвин скинув уже (в 1917 р.) непотрібну йому тоді ту червону демократичну дурійку.

Хоч наші українофіли не пішли за Шевченковим «вставайте, кров’ю волю окропіте», все ж Т. Шевченко був для них національною святістю. Один із них (М. Лоначевський) пише: «Чому Т. Шевченко так хапає за душу? А тому, що Т. Шевченко знає все, що я думаю; він прозирає мою душу наскрізь; він знає всі мої бажання; він є мов би моє Я, лише безмірно кращий, як я. Тим–то його слово — моє слово, але очищене від всякого паскудства душі моєї». М. Драгоманов знав про таке наставления українців до Т. Шевченка і тому розумів, що поборювати ідеї Т. Шевченка несила і тисячам драгоманових. Лишалося хіба вжити московського способу — оплюгавити, оббрехати нашого Генія. Це він і зробив у своїй брошурі «Шевченко, українофіли і соціялізм». В ній він з московською нахабністю проголошує Т. Шевченка за дурня, неука, вузькоглядного мужика, а його вірші за такі незграбні та примітивно мужицькі, що їх читати «пратівна» (гидко). (Пригадайте оцінку поезії Т. Шевченка В. Бєлінскім). Шевченкове «Посланіє» називає М. Драгоманов «істінно глупим». Про «Кобзар» каже, що він перестарів і до нічого не надається, та ніколи його український нарід читати не буде і т. п.

Цього було вже забагато навіть миролюбним українофілам. Обурена Київська «Громада» припинила помагати йому фінансово і відкрито кваліфікувала його як ренегата, зрадника. Про це писав і сам М. Драгоманов: «…деякі земляки звуть мене зрадником і москалем» («Листи на Наддніпрянщину»). І він ним справді був. Ось що писав він редакторові московського журналу «Вєстнік Европи» Н. Стасюлєвічу в 1872 році: «…тєпєрь пріґожеє врємя для направлєнія паднімающєй апять сваю ґолаву гідри украінафільства к болєє рацианальнаму павєдєнію. Асобєнна палєзна била би прівєсті ґаліцкає украінафільства в гармонію с нашимі общімі парядачнимі людьмі в Расіі. Мнє кажєтса, што Правідєніє прєдназначіла мнє палажить адін із камней для такой связі». В 1873 р. він пише тому ж H. Стасюлєвічу: «Са временем, каґда Чєрмная Русь (с. т. Галичина. — П. Ш.) вазвратітса пад сєнь ратних арлов (державним гербом Московської імперії був двоголовий орел. — П. Ш.), памянут і нас с Вамі. Пусть он (журнал «Вєстнік Европи», що виходив у Петербурзі) дєлаєт дєло здаровава абрусєнія» (галичан) (М. Лємкє. «Н. Стасюлєвіч і єво саврємєннікі»).

М. Драгоманов був чимсь далеко гіршим, як звичайний ренегат, зрадник. Він був провокатором, платним агентом московської тайної поліції. П. Кашинський знайшов у 1933 році в архіві австрійського Міністерства Закордонних Справ кілька документальних доказів (див.: «Розбудова Нації». XII.1933. П. Кашинський. «М. Драгоманов у світлі чужих тайних документів»).

Наприклад, австрійський посол у Швейцарії пише: «В Женеві М. Драгоманову поводилося зле, і він почав пактувати з Російським урядом через посла Новікова. Цей посол казав мені, що М. Драгоманов дістає тепер від Російського уряду 6000 рублів річно. Цю залежність від Російського уряду дається помітити у зміні його політичної позиції. Тепер він проповідує не боротьбу з Росією, але унію з нею. Поляки та москвини вважають його за ультра–соціяліста, та російська поліція знає ліпше» (акт ч. 2628/1889). Або: «Міністр внутрішніх справ граф Н. Ігнатьєв заснував у 1881 році в Женеві нігілістичний (соціялістичний) журнал «Вольнає Слова». На головного редактора покликано к.[олишнього] київського професора М. Драгоманова. Та незабаром соціялістичний журналіст Чєркєзов відкрив цей секрет, викравши у московського шпигуна Мальшинського документальні на те докази» (акт 6621/1883). За браком місця тут не наводимо більше цих документів.

Незабаром М. Драгоманов виїхав до Болгарії.

Особистий приятель М. Драгоманова московський професор I. Ґреве пише: «Я особисто чув з уст М. Драгоманова багато разів, як він з запалом переконував своїх приятелів, що загине ціла справа України, якщо вони зречуться московської літератури та ідей, що вона їх пропагує. Перечитані мною в Полтаві його інтимні листи до близьких йому людей підтверджують понад усякий сумнів, що цей його погляд був дійсно тілом і кров’ю його духу до смерті» («Билоє». III.1925).

Московські журнали «Руская Мисль», «Рускає Багатства», «Билоє» дуже радо містили статті М. Драгоманова. З М. Драгомановим приятелювали чи його ідеями захоплювалися визначні москвини, як, наприклад, проф. К. Арабаджин, проф. І. Ґреве, проф. П. Струве, проф. П. Мілюков, С. Мєльгунов та інші. І. Ґреве вважав М. Драгоманова ідеологічним батьком московської Партії конституційних демократів, головою якої був П. Мілюков (пізніше). П. Мілюков особисто знав М. Драгоманова і пише («Нацианальний вапрос»), що у нього не було ніяких розходжень з М. Драгомановим у політичних поглядах. П. Мілюков був прем’єр–міністром Врємєннава Правительства в 1917 році. Воно визнало українцям право вживати українську мову тільки в трьох Губерніях, і то лише в приватних справах, у приватних установах. Запеклий україножер царський цензор С. Щьоґолєв був великим прихильником