Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 171 172 173 ... 202
Перейти на сторінку:
У нас усе переповнено.

– Можемо залишити їх на плацу для переклички.

– Плац нам потрібен на завтрашній ранок для бригад. Буде страшна плутанина, крім того, ті балканці його загидять. Ні, про це не може бути й мови.

– Тоді розмістимо їх на плацу в Малому таборі. Там вони не перешкоджатимуть.

– А там досить місця?

– Так. Усіх наших людей треба буде позапихати в бараки. Досі частина лежала надворі.

– Чому? Бараки настільки переповнені?

– Як подивитися. Людей можна напхати, як сардини. І один на одного.

– На одну ніч це мусить спрацювати.

– Спрацює. Ніхто з Малого табору не зацікавлений потрапити на етап. – Вебер реготнув. – Бояться цього, як холери.

По обличчю Нойбауера майнула усмішка. Йому подобалося, що його в’язні воліли залишитися в таборі.

– Треба виставити вартових, – сказав він. – Інакше нові розчиняться в бараках і ми матимемо непотрібну колотнечу.

Вебер похитав головою.

– Ті, хто в бараках, самі за цим пильнуватимуть. Вони бояться, що вранці ми відішлемо з етапом частину з них, аби збігалася кількість.

– Добре. Призначте когось із наших людей, вдосталь капо і табірної поліції вартовими. І зачиніть бараки в Малому таборі. Задля охорони етапу ми не можемо ризикувати і вмикати прожектори.

Здавалося, що в сутінках з’явилася зграя великих змучених птахів, які вже не могли летіти. Вони хиталися і шпорталися, а коли один падав, інші йшли далі просто по ньому, майже не помічаючи цього, аж поки наступні його не піднімали.

– Зачинити двері бараків! – командував шарфюрер СС, який блокував Малий табір. – Усім залишатися всередині! Хто вийде, застрелять на місці!

Натовп загнали на площу між бараками. Люди розтеклися в усі боки, хтось падав з ніг, інші сідали коло них, у неспокійній масі з’явився острівець, він збільшувався, і незабаром уже лежали всі. На них, мов дощ із попелу, упав вечір.

Вони лежали і спали, але голоси їхні не вмовкали – пурхали пронизливими криками з потойбіччя крізь сни, нажахане забуття й постійне прокидання, а часом зливалися в єдиний протяжний монотонний плач, який то стишувався, то ставав гучнішим і хвилями бився об стіни бараків, наче море злигоднів до бортів безпечного ковчега затишку й захищеності.

У бараках це чули всю ніч. Ті звуки лоскотали нерви, і вже за перші кілька годин люди дичіли. Починали кричати, у відповідь знадвору посилювався лемент натовпу, а це провокувало ще гучніші крики всередині. Здійнявся моторошний, середньовічний перегук голосінь, поки по стінах бараків не загупали приклади, а з вулиці не долинули постріли й глухі удари дрючків, які місили тіла, і лункіші – якщо вони вціляли у голови.

Згодом стало спокійніше. Крикунів у бараках поскручували товариші, а натовп ззовні зморив радше сон від виснаження, ніж втихомирили побої дрючками. Їх в’язні майже не відчували. Час до часу з уст таки зривалися окремі зойки, вони стали слабші, але так і не стихли повністю.

Ветерани довго прислухалися. Прислухалися і тремтіли зі страху, боялися, що їх може чекати така сама доля. Зовнішньо вони майже не відрізнялися від людей з етапу – але, незважаючи на це, у польських бараках для приречених, серед смороду і смерті, у страшній тисняві, лежачи один на одному під вишкрябаними на стіні передсмертними ієрогліфами, мордуючись через неможливість піти у вбиральню, почувалися так затишно, наче це був отчий дім і прихисток перед безкраїм, чужим болем зовні. І це здавалося ще жахливішим, ніж багато пережитого в минулому.

Вранці їх розбудило багато тихих чужих голосів. Було ще темно. Голосіння припинилося, натомість зашкребли по стінах бараків. Звук був такий, наче ззовні стіни намагаються прогризти сотні щурів. Шкребли потайки і не надто голосно, а тоді обережно застукали в двері, стіни й забубоніли, майже улесливо і благально, чужими мовами, надломленими з розпачу голосами: просили впустити. Благали ковчег порятувати їх від всесвітнього потопу. Поводилися тихо, майже смиренно, вже не кричали, лише просилися, гладили дерев’яні стіни, лежали перед бараками, і шкребли нігтями, і просили м’якими, темними голосами в ранкових сутінках.

– Що вони говорять? – спитав Бухер.

– Просять нас, заради їхніх матерів, впустити їх, заради їхніх… – Агасфер не договорив. Він плакав.

– Ми не можемо цього зробити, – відказав Берґер.

– Так, я знаю…

За годину прийшов наказ рушати. Надворі лунали команди. У відповідь здійнялося голосіння. І нові команди, люто й голосно.

– Бухере, ти щось бачиш? – спитав Берґер.

Вони сиділи перед маленьким віконцем на найвищій лежанці.

– Так. Вони не хочуть, не виконують наказу.

– Встати! – чулося з вулиці. – Шикуйсь! Усі на перекличку!

Євреї не вставали. Лежали на землі й повними жаху очима дивилися на вартових чи прикривали голови руками.

– Встати! – верещав Гандке. – Рухом! Встати, ви, свині смердючі! Може, вас збадьорити? Геть звідси!

«Підбадьорювання» не допомагало. П’ять сотень створінь, зведених до такого стану, коли заледве можна називатися людиною, лише через інші, ніж у їхніх катів, звичаї під час служби Божої, більше не реагували на крики, прокльони і побої. Вони лежали, намагалися обійняти землю, вчепитися в неї. Жалюгідна, загиджена земля концтабору була для них жаданою – раєм і порятунком. Вони знали, куди їх відправляють. Під час етапування, поки були в русі, тупо йому підкорялися. А тепер, після зупинки і хоч якогось відпочинку, так само тупо відмовлялися зрушити з місця. Наглядачі не знали, що робити. Їм наказали не забивати людей до смерті, а це було важко. Цей наказ не мав жодних інших підстав, окрім бюрократичних: позаяк етап не переводили в табір, він мав відбути у якомога повнішому складі.

З’явилося більше есесівців. 509 з вікна 20-го барака побачив, як у своїх напуцованих, елегантних чоботах наближався Вебер. Він зупинився на вході у Малий табір і віддав наказ. СС приготувалися й дали залп просто над людьми, що розпростерлися на плацу. Вебер із широко розставленими ногами й руками на поясі стояв поруч з воротами. Він сподівався, що після пострілів євреї позриваються на ноги.

Вони цього не зробили. Жодні погрози на них уже не діяли. Лежали й не хотіли нікуди йти. Навіть якби стріляли поміж них, вони, мабуть, і тоді не поворушилися б.

Веберове обличчя побагровіло.

– Підніміть їх! – кричав він. – Товчіть, поки не встануть на ноги!

Наглядачі кинулися в масу. Били кийками і кулаками, копали в животи й геніталії, зривали людей на ноги за волосся і бороди, але ті знову падали, наче були без кісток.

Бухер дивився на вулицю.

– Поглянь на це, – шепотів Берґер, – б’ють не лише есесівці, не лише зелені і злочинці. Там є інші кольори. Серед них і наші! Таких

1 ... 171 172 173 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"