Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 172 173 174 ... 202
Перейти на сторінку:
в’язнів, як ми, зробили капо і поліцаями. Вони б’ють так само, як їхні наставники. – Він тер свої запалені очі так, немов хотів витиснути їх з голови.

Поруч з бараком стояв старий сивобородий чоловік. Із рота в нього текла кров і поволі зафарбовувала бороду в червоне.

– Відійдіть від вікна, – сказав Агасфер. – Якщо вони побачать, заберуть і вас.

– Нас не видно.

Вікно було сліпе і брудне, ззовні неможливо було побачити, що відбувається всередині, у темному приміщенні. А от з барака видно було вдосталь.

– Вам не треба дивитися, – сказав Агасфер. – Це гріх, гріх таке робити без примусу.

– Це не гріх, – відказав Бухер. – Ми робимо це, щоб не забути, ніколи не забути.

– Хіба ви не надивилися на таке тут, у таборі?

Бухер не відповів. Він далі втупився у вікно. Лють на плацу згасала. Наглядачам довелося б кожного зокрема волочити геть. Для цього знадобилася б тисяча людей. Раз по раз їм вдавалося зібрати десять-двадцять євреїв, але не більше. Щойно ставало більше, вони проривалися крізь вартових і знову кидалися на велику, темну, тремтливу купу.

– Там сам Нойбауер, – сказав Берґер.

Він надійшов і розмовляв з Вебером.

– Вони не хочуть забиратися звідси, – почав Вебер не так байдуже, як завжди. – Ми можемо їх позабивати, та вони не зрушаться.

Нойбауер пахкав сигарою, сморід на плацу був неймовірний.

– Огидна ситуація! І чого їх взагалі сюди прислали? Їх же можна було ліквідувати відразу, просто на місці, замість того щоб відсилати через усю країну в газові камери. Хотів би я знати, який у цьому сенс?

Вебер стенув плечима.

– Сенс у тому, що навіть найбридкіший єврей має тіло. П’ятсот трупів. Убивати легко, значно важче ліквідовувати тіла. А цих там було дві тисячі.

– Маячня! Майже всі табори мають крематорії, точно як ми.

– Це так. Але, як для нашого часу, крематорії працюють надто повільно. Особливо якщо табори треба ліквідовувати швидко.

Нойбауер сплюнув листочок тютюну.

– Я однаково не розумію, чому людей відсилають на такі відстані.

– Знову ж таки через тіла. Нашій верхівці не подобається перспектива, що знайдуть надто багато трупів. І лише крематорії ліквідовують їх так, що потім неможливо встановити точної кількості, – але, на жаль, і це заповільно, як на актуальну потребу. Наразі немає ще ефективних методів швидкої ліквідації великих об’ємів. Масові поховання можна потім довго відкривати і вигадувати страшні байки. Так, як це було в Польщі й Росії.

– І чого всю ту наволоч просто під час відступу… – Нойбауер негайно виправився. – Я маю на увазі – під час стратегічного скорочення лінії, не можна було залишити там, де вона була? Вони ж уже ні до чого не застосовні. От би передати їх американцям чи росіянам, хай би тішилися.

– Тут знову б виникла тема з тілами, – терпляче відказав Вебер. – Кажуть, що американська армія має з собою купу журналістів і фотографів. Почали б робити знимки і стверджували б, що люди голодували.

Нойбауер вийняв сигару з рота і строго глянув на Вебера. Йому було невтямки, чи лагерфюрер знову з нього кепкує. Ніколи не міг цього зрозуміти, скільки б не пробував. Вебер мав своє звичне обличчя.

– Що це має означати? – спитав Нойбауер. – Що ви маєте на увазі? Звичайно, вони голодують.

– Ці страшні баєчки вигадує демократична преса. Міністерство пропаганди про це попереджає щодня.

Нойбауер досі дивився на Вебера. «Власне, я його взагалі не знаю, – міркував собі. – Він завжди робив те, що я хотів, але про нього мені нічого не відомо. Не здивуюся, якщо він раптом розсміється мені в обличчя. Мені, а може, навіть і самому фюрерові. Найманець без світогляду. Ймовірно, в нього нема нічого святого, навіть партія його не хвилює, вона йому просто вигідна».

– Знаєте, Вебере…, – почав він і одразу перервався.

Ламати комедію не було сенсу. На мить на нього знову накотився страх.

– Звичайно, люди голодували, – сказав він. – Але це не наша вина. Нас до цього примусив противник з його блокадою. Хіба ні?

Вебер підвів голову. Він не вірив своїм вухам. Нойбауер дивився на нього з дивною зацікавленістю.

– Звичайно, – спокійно відповів Вебер. – Противник зі своєю блокадою.

Нойбауер кивнув, страх вивітрився. Він поглянув на плац для переклички.

– Відверто кажучи, – майже довірливо почав він, – між таборами таки є величезна різниця. Наші люди виглядають значно краще, ніж оті там, навіть у Малому таборі. Як гадаєте?

– Так, – приголомшено відказав Вебер.

– У порівнянні це видно. Ми, з певністю, один з найгуманніших таборів у всьому Рейху. – Нойбауер відчував приємне полегшення. – Звісно, люди помирають. Навіть багато. У такі часи цього не уникнеш. Але ми людяні. Хто більше не може, в нас не мусить працювати. А де для зрадників і ворогів батьківщини ще таке є?

– Майже ніде.

– От і я про це. Голод? Це не наша вина! Я вам кажу, Вебере… – Раптом Нойбауерові майнула думка. – Слухайте, я знаю, як ми спекаємося цих людей. Знаєте як? Виманимо на їжу!

Вебер усміхнувся. Старий таки не лише витає у світі власних ілюзій.

– Блискуча ідея, – погодився він. – Якщо не діють дрючки, харчі діють завжди. Але в нас немає додаткових порцій.

– Добре, тоді нашим в’язням доведеться відмовитися від свого пайка. Так би мовити, виявити товариськість. Дамо їм менше на обід. – Нойбауер розправив плечі. – Вони розуміють німецьку?

– Хіба декілька.

– Тут є перекладач?

Вебер запитав у вартових. Вони привели трьох.

– Перекладіть своїм людям те, що казатиме пан оберштурмбаннфюрер! – гаркнув Вебер.

Троє людей стояли впритул один до одного. Нойбауер зробив крок вперед.

– Люди! – почав він. – Ви хибно поінформовані. Вас мають перевести у табір відпочинку.

– Перекладайте!

Вебер штовхнув одного з трьох. Вони видавали якісь незрозумілі звуки. Ніхто на плацу не ворухнувся. Нойбауер повторив свої слова.

– Зараз ви йдете на кухню, – додав він, – їсти і пити каву!

Перекладачі кричали. Ніхто не ворушився. У таке давно не вірили. Кожен бачив, як за подібних обставин люди пропадали. Харчі і баня – небезпечні обіцянки.

Нойбауер роздратовано командував:

– Кухня! Марш на кухню! Їсти! Кава! Роздаватимуть їжу і каву! Зупа!

Вартові з кийками кинулися в натовп.

– Зупа! Ви що, не чуєте? Їсти! Зупа! – кожне слово супроводжувалось ударами.

– Припиніть! – нервово крикнув Нойбауер. – Хто наказав вам їх гамселити? Прокляття!

Наглядачі повідскакували назад.

– Геть звідси! – гаркнув Нойбауер.

Люди з дрючками вмить стали звичайними в’язнями. Вони нишком пробралися на край плацу і сховалися один за одним.

– Пороблять із них калік, і вони висітимуть у нас на шиї, – обурювався Нойбауер.

Вебер кивнув.

– Під час розвантажування на

1 ... 172 173 174 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"