Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

не кохав її, він знав, що ніколи її не кохатиме, з самісінького початку зрозумів він, що Дана ніколи не стане тією великою пристрастю, якої він шукав, але тіло його прагнуло дотику, прагнуло інтимності, і Дана торкалася до нього й цілувала його, торкалася й цілувала настільки добре й настільки вміло і часто, що фізичне задоволення, отримуване від цих пестощів, цілковито знімало в той період його життя потребу у великій пристрасті. Наразі Фергюсону вистачало трохи емоцій і багато пестощів та поцілунків, а коли вони взимку в десятому класі перейшли до голого сексу без жодних обмежень, це було більш ніж достатньо, щоби його задовольнити.

Мовчазний тваринний секс з циганкою, яка кохала його, спілкування поглядами, жестами й дотиками, обмін нечисленними словами про речі абсолютно тривіальні – і лише тривіальні, – спілкування не інтелектів, як з Емі або майбутньою дівчиною його мрій, а тіл, взаєморозуміння між тілами і відсутність будь-яких обмежень – все це було для Фергюсона настільки новим та незвіданим, що він аж тремтів від думки про те, чим вони займалися, коли опинялися вдома одні; їхні тіла палали щастям, обливаючись потом, коли вони умащували один одного поцілунками, Дана була до нього надзвичайно доброю, приймала всі його дивацтва та прояви егоїстичної самозакоханості, була байдужою до того, що він кохав її менше, аніж вона кохала його. Але вони обидва знали, що їхній зв’язок був явищем тимчасовим, що Америка була його країною, а не її, що вона лише чекає, допоки не закінчить школу. А опісля, коли їй виповниться вісімнадцять, вирушить до Ізраїлю жити в кібуці між Тіверіадським озером та Голанськими висотами, і це було все, чого вона хотіла – ані коледжу, ані книг, ані великих ідей, просто перемістити себе туди, де вже були такі ж, як і вона, і займатися всім тим, чим слід займатися для того, аби відчувати себе частиною країни, яка ніколи тебе не вижене.

Звісно, бували часи, коли Фергюсон відчував, що вона йому набридла, що вона йому чужа, бо так мало переймалася тим, що було надзвичайно важливим для нього, і всі ті роки, що вони були разом у школі, він вагався й віддалявся від Дани, поглядав на інших дівчат, зустрічався з іншими дівчатами влітку, коли Дана гостювала в родичів у Тель-Авіві, але ніколи не поривав з нею остаточно, бо її солодкість раз по раз манила його назад до неї, доброта її людяного серця була непереборною, а секс – необхідним, секс був тим, що затьмарювало все решту в ті хвилини та години, які він тривав, здавалося, він давав Фергюсону змогу збагнути, навіщо він народився на світ, відчути своє місце в ньому; то був початок еротичного життя, справжнього життя, і все це було б неможливим з жодною іншою дівчиною в школі, бо Лінда Флеггс, Нора Макгінтіс та Деббі Кляйнманс були войовничими незайманими дівами, професійними хранителями цноти, закутими в залізні пояси доброчесності, і тому Фергюсон, незважаючи на те, що його симпатії частенько мінялися, чудово розумів, наскільки йому пощастило знайти Дану Розенблюм, і не збирався кидати її, аж допоки не доведеться, бо Дана, віддавшись йому, ще й познайомила його зі своєю родиною, і Фергюсон полюбив її родину, полюбив саму думку про те, що така родина існує, і кожного разу, коли він входив до їхнього будинку й занурювався в ауру Розенблюмів, йому було так гарно, що не хотілося повертатися додому.

Тій аурі неможливо було дати якогось чіткого визначення, хоча Фергюсон і не раз намагався збагнути, що ж робило її такою виразною, такою несхожою на атмосферу в інших сім’ях, де йому доводилося бувати раніше. Інколи йому здавалося, що це було поєднання шику й буденності, причому таким поєднанням, де шикарність ніколи не затьмарювалася буденністю, а буденність ніколи не зазнавала впливу шикарності. Елегантні, прекрасно контрольовані британські манери батьків чудово уживалися з анархічними нахилами дітей, однак жоден з таборів не відторгав протилежного табору, і у всі часи в домівці неначе витала атмосфера миролюбності – навіть коли дві наймолодші доньки репетували одна на одну у вітальні. Стоп-кадр: висока, струнка й аристократична місіс Розенблюм у своєму костюмі від Шанель або Діора, які вона носила в своєму офісі в універмазі, терпляче розмовляє про запобігання вагітності зі своєю найстаршою донькою, Беллою (котра після переїзду до Америки стала бітником), яка терпляче вислуховувала свою матір, вдягаючи чорний під горло светр і підводячи чорним олівцем очі, що робило її схожою на єнота. Стоп-кадр номер два: маленький і хворобливо худорлявий містер Розенблюм в широкій шовковій краватці та з сивою козлиною борідкою пояснює переваги хорошої каліграфії своїй наймолодшій доньці, Леслі, худесенькій дев’ятирічній дівчинці з вавками на колінах та ховрашком на ім’я Родольфо, який спить у кишеньці її плаття. Отакою була аура Розенблюмів у двох своїх проявах, і коли Фергюсон думав про ті негаразди, які довелося пережити цим людям, про те, що вони могли відчувати, втративши все, і постали перед необхідністю розпочинати все наново в чужому краю, а потім знову розпочинати все наново вже в іншій частині світу, він доходив висновку, що, мабуть, йому іще ніколи не траплялася сім’я така вперта й життєстійка, як ця. Їхню ауру можна було визначити ще й так: Ми – живі, і відтепер наше гасло – живи й дай жити другим, і не важливо, якщо боги повернулися до нас спинами й кинули займатися нашими справами назавжди.

Фергюсон вирішив, що у містера Розенблюма можна дізнатися багато цікавого, а через те, що шістдесятишестирічний батько Дани більше не працював і більшість свого часу проводив вдома за читанням книжок та палінням цигарок, Фергюсон почав час від часу заходити до нього, здебільшого відразу ж після школи, коли передвечірнє світло лилося у вітальню, кидаючи складні перехресні тіні на підлогу та меблі, і вони сідали разом, хлопець і старик, в тій напівтемній і напівосвітленій кімнаті, й говорили ні про що конкретно, переходячи від політики до особливостей життя в Америці, інколи обговорюючи книгу, фільм або картину, але здебільшого це були розповіді містера Розенблюма про минуле, фривольні та чарівливі історії про бурхливі морські подорожі пароплавами до Європи, дотепні вирази, які він винайшов у молодості, про ту хвилю захвату, яка прокотилася його тілом, коли він вперше в житті зробив ковток мартіні, про перші грамофонні платівки, про радіо, про те, як з жіночих ніг сповзають високі шовкові панчохи – загалом нічого особливого, нічого глибокого, але слухати все це було надзвичайно цікаво, причім Фергюсон помітив, що містер Розенблюм рідко