Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Містер Розенблюм ніколи не читав жодного з оповідань Фергюсона, жодного разу не глянув хоча б на єдине написане ним слово, але саме він, а не хто інший, запропонував розв’язання проблеми, яка дратувала Фергюсона багато місяців і в противному разі продовжувала б переслідувати його роками.

– «Арчі», – якось сказав старий, – це ім’я підходяще для щоденного вжитку, але не надто підходяще для письменника, еге ж?

– Авжеж, – погодився Фергюсон. – Воно є трагічно недоречним.

– А «Арчібальд» не набагато краще, еге ж?

– Та отож, аж ніяк не краще. Навіть гірше.

– І що ж ти збираєшся робити, коли почнеш публікувати свої твори?

– Ви маєте на увазі, якщо я коли-небудь захочу їх публікувати?

– Припустімо, захочеш. Які альтернативні варіанти маєш ти на думці?

– Якщо чесно, то ніяких.

– Ніяких чи абсолютно ніяких?

– Жодних взагалі.

– Гм-м-м, – задумливо мугикнув містер Розенблюм, запалюючи цигарку й відводячи погляд у затінок кутку кімнати. Після довгої паузи він спитав:

– А яке твоє середнє ім’я?

– Ісаак.

Містер Розенблюм видихнув велику хмару диму й промовив слово з двох складів, яке щойно почув:

– Іса-ак.

– Це – ім’я мого діда.

– Ісаак Фергюсон.

– Так, Ісаак Фергюсон. Як Ісаак Бабель та Ісаак Башевіс-Зінгер.

– Гарне єврейське ім’я – як ти вважаєш?

– Ну, Фергюсон не дуже, а Ісаак – однозначно гарне.

– Ісаак Фергюсон, романіст.

– Арчі Фергюсон, людина. Ісаак Фергюсон – письменник.

– Непогано, скажу тобі. А ти що скажеш?

– Зовсім непогано.

– Двоє людей в одному.

– Або одна людина в двох. Так чи інакше, вийшло добре. В будь-якому разі саме цим іменем я й підписуватиму свої роботи: Ісаак Фергюсон. Звісно, якщо я коли-небудь зможу опублікуватися.

– Не скромничай. Коли ти зможеш опублікуватися.

Через шість місяців після цієї розмови, коли вони сиділи удвох, обговорюючи відмінності між денним світлом в Південній Африці та денним світлом в штаті Нью-Джерсі, містер Розенблюм встав зі свого крісла, пішов до дальнього кутка кімнати й повернувся з книгою в руці.

– Може, тобі варто буде почитати ось це, – сказав він, обережно випускаючи книгу зі своєї руки в руку Фергюсона.

То був роман Алана Патона «Плач, улюблена країно», опублікований лондонським видавництвом Jonathan Cape.

Фергюбсон подякував містеру Розенблюму й пообіцяв повернути книгу через три-чотири дні.

– Не треба повертати її, – відповів містер Розенблюм, сідаючи назад у крісло. – Це – подарунок, Арчі. Вона мені більше не потрібна.

Фергюсон розкрив книгу й побачив на першій сторінці напис: 23 вересня 1948. «З днем народження, Морісе! Бажаємо здоров’я й довголіття – Тіллі і Бен». А під двома підписами виднілося іще одне слово, написане жирними друкованими літерами: ТРИМАЙСЯ.

Якщо він не збирався брати гроші від свого батька, то питання працювати чи не працювати влітку в одному з його магазинів відпадало саме по собі. Водночас, якщо Фергюсон не збирався більше брати батькових грошей, то йому належало почати заробляти власні, але в цій частині світу двомісячні літні роботи знайти було важко, до того ж він не знав, де їх треба шукати. Йому вже виповнилося шістнадцять, і він подумав, чи не податися йому до табору «Парадиз» і влаштуватися там офіціантом, але він не заробив би там нічого, окрім чайових від батьків в останній день сезону – якихось жалюгідних двісті доларів, до того ж Фергюсон вже давно розпрощався з табором і більше не збирався туди повертатися, одної лише думки про те, що він знову ступить ногою на землю, де він бачив смерть Арті Федермана, було достатньо, щоби та смерть знову і знову постала перед його очима, поставала доти, поки Фергюсону не починало здаватися, що то він сам, тихо охнувши, впав на траву, що то він сам помер, тому їхати до табору видавалося абсолютно неможливим, навіть якби зарплату для тамтешніх офіціантів підняли до чотирьохсот доларів за обслуговування одного столика.

Весною, наприкінці десятого класу, коли одруження його матері вже було оголошено на початок серпня, а жодної роботи на обрії так і не було видно, Джим познайомив Фергюсона з одним зі своїх старих шкільних приятелів, кремезним колишнім футболістом на ім’я Арні Фрезер, який вилетів з Ратгерського університету за неуспішність і тепер займався перевізницьким бізнесом в Мейплвуді та Саут-Оранджі. Парк його автомобілів складався аж з одного білого фургона «шевроле», а сам бізнес являв собою ніщо інше, як нелегальні оборудки, оплачувані строго готівкою, без страховки, без офіційно зареєстрованих працівників, без офіційної бізнесової структури і, звичайно ж, без сплати податків, бо жодних доходів не декларувалося. І хоча за своїм віком Фергюсон мав право сідати за кермо лише наступного березня, Фрезер взяв його другим водієм замість свого нинішнього напарника, якого призвали до війська і мали забрати до навчального центру Форт-Дікс наприкінці червня. Джимів приятель, звісно, волів би мати працівника, який був би зайнятий у нього круглий рік, але Джим був приятелем Фрезера тому, що врятував його сестру-близнючку від небезпеки під час шкільної гулянки (нокаутувавши п’яного гравця в лакросс, який затиснув її в кутку кімнати), і Фрезер почував себе в боргу перед Джимом і тому відмовити не міг. Отак Фергюсон і знайшов собі роботу «за протекцією», розпочавши кар’єру перевізника, яка тривала три шкільних літа підряд з 1963-го по 1965 рік, оскільки його послуги знадобилися й наступного року, коли новому напарнику Фрезера довелося кинути роботу через грижу міжхребцевого диску в нижній частині спини, а також і третього року, коли автопарк Джимового приятеля збільшився на іще один фургон, і йому знадобився другий водій. Інколи то була вельми напружена робота, і кожного року, коли Фергюсон знову приступав до цієї роботи, перший тиждень майже всі його м’язи страшенно боліли, але він вважав фізичну роботу доброю противагою розумовій письменницькій роботі, бо вона не лише допомагала підтримувати добру фізичну форму та виконувати суспільно-корисну функцію (перевозити людям їхні манатки), а й давала Фергюсону змогу думати свої власні думки без потреби ділитися ними з іншими людьми, що, наприклад, стосувалося нефізичної роботи на чужого дядю, коли допомагаєш комусь заробляти гроші своїм мозком, а тобі платять якомога менше навзамін, і навіть попри те, що зарплатня у Фергюсона була малою (кожна робота завершувалася тим, що йому тицяли в руку