Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

купюру в п’ять, десять, а інколи – двадцять доларів), і завдяки тому, що в ті роки роботи було багато (перш ніж мільйони, змарновані на війну у В’єтнамі, не підірвали національну економіку), кожного тижня Фергюсон налічував у своїй кишені близько двохсот вільних від податку доларів. Тож Фергюсон і провів три літа підряд, тягаючи вузькими сходами ліжка та дивани, підвозячи антикварні дзеркала та секретери в стилі Луї П’ятнадцятого нью-йоркським декораторам інтер’єру, перевозячи пожитки студентів з гуртожитку в гуртожиток у Пенсільванії, Коннектикуті та Массачусетсі, відвозячи старі холодильники та поламані кондиціонери повітря на міське звалище, і при цьому зустрічав багацько людей, яких ніколи не побачив би у своєму житті, якби сидів в якійсь конторі чи робив конуси з морозива верескливим дітлахам в якому-небудь кафе. До того ж, Арні поважав його й ставився до нього добре, і хоча двадцятиоднорічний бос Фергюсона й голосував на виборах 1964 року за антикомуніста Баррі Голдвотера і хотів кинути на Ханой атомну бомбу, він, коли парк його машин збільшився до двох, найняв на роботу двох чорношкірих чоловіків, і в результаті їх стало четверо. Завдяки цьому в своє останнє робоче літо як перевізник Фергюсон отримав неоціненний бонус: можливість їздити кожного дня з одним із отих чорношкірих, Ричардом Брінкерстафом, широкоплечим і пузатим гігантом, який, поки Фергюсон крутив баранку, везучи їх до наступного місця роботи, вдивлявся в лобове скло у мінливі пейзажі порожніх передміських доріг, у діряві міські вулиці та запруджені автомобілями автостради, і знову й знову, одним і тим самим тоном, незважаючи на емоцію, спричинену побаченим – чи то захват, чи то сум, чи то обурення, – тицяв пальцем на маленьку дівчинку, яка гралася з песиком коллі на газоні перед своїм будинком, або на обірваного волоцюгу який, похитуючись, плентався через перехрестя вулиць Бовері та Канал, і приказував: «Як же ж гарно, Арчі. Як гарно!»

Фергюсон знав, що його батько жодного поняття не мав, що з ним робити і як до нього ставитися. Не лише тому, що не міг збагнути – як це комусь може наверзтися в голову займатися такою непевною справою, як написання книжок, яке видавалося йому самообманом і глупством, надійною гарантією фіаско, падіння в злидні та нищівного розчарування, а й тому, що його належним чином вихований син, який мав змогу іще змалечку лицезріти вигоди традиційного американського підприємництва, тепер уникав тих можливостей для розвитку й успіху в житті, які йому надавалися, і марнував свої літні канікули, працюючи звичайним робітником під началом бовдура, якого вигнали з коледжу і який дурив податкову інспекцію. В тих грошах, які він заробляв, не було нічого поганого, але проблема полягала в тім, що тих грошей ніколи не стане більше, бо робота на такому низькому щаблі завжди триматиме його на дні, а коли його син заговорив про те, що хоче в майбутньому заробляти собі на життя фабричним робітником чи моряком торгового флоту, то батько аж скривився від думки про те, що може стати з його нащадком. Що ж трапилося з маленьким хлопчиком, якому хотілося бути лікарем? Чому ж усе пішло не так?

Отаким уявляв собі Фергюсон хід думок свого батька, коли той розмірковував про нього (якщо він дійсно про нього думав), і в тих монологах, які він писав від батькового імені, він силився зрозуміти спосіб його мислення, копаючи дедалі глибше й намагаючись докопатися до тих нечисленних фактів, які він знав про молодість Стенлі Фергюсона, ті важкі злиденні роки, коли убили його діда, і клан очолила його вересклива істерична бабця, а потім стався таємничий від’їзд двох батькових братів до Каліфорнії, так ніколи й не пояснений повною мірою, до кінця не зрозумілий, а після цього був ривок у надії стати найбагатшою людиною у світі, великим пророком прибутків, котрий вірив у гроші так, як дехто вірив у Бога, в секс чи в добрі діла, вірив у гроші як спасіння та самореалізацію, як ідеальну мірку всього сущого, а всякий, хто противився цій вірі, був або дурнем, або боягузом, і його колишня дружина та син були, безумовно, дурнями й боягузами з мозками, напханими всілякими романтичними бздурами, поширюваними романами та примітивними голлівудськими фільмами, тож саме його дружину слід, загалом, винуватити за те, що сталося, його колись кохану Розу, яка налаштувала хлопця проти батька і зіпсувала його всілякими недолугими нісенітницями про необхідність відкрити «своє істинне я», прокласти «свій унікальний шлях в житті», а тепер вже запізно виправляти шкоду: хлопця непоправно втрачено.

Втім, все це не пояснювало, чому його батько завжди починав куняти в кінотеатрі або перед екраном телевізора, або чому, у міру того, як його багатство зростало, він ставав дедалі скупішим та жадібнішим і дедалі частіше водив свого сина до вошивих недорогих ресторанів, коли вони традиційно двічі на місяць ходили кудись повечеряти, або чому передумав продавати будинок в Мейплвуді й переїхав до нього назад, щойно Фергюсон з матір’ю вибралися звідти, або чому, завдавши собі клопоту надрукувати оповідання про Хенка і Френка, так і не спитався у сина про його нові твори, ніколи не цікавився, як він уживався зі своїм вітчимом та названою сестрою й братом в будинку на Вудхол-кресент, ніколи не питав, до якого коледжу він хотів би піти навчатися, ніколи й слова не мовив про вбивство Кеннеді (схоже, йому було абсолютно байдуже, що президента застрелили), і чим більше Фергюсон намагався проникнути до лабіринту батькової душі в пошуках того, що іще не вмерло і сполучало його з іншими людьми, тим менше він там знаходив. Навіть складний та неоднозначний містер Розенблюм, який, безперечно, ховав від усього світу більшу частину свого внутрішнього життя – якщо не все своє внутрішнє життя – був зрозумілішим для Фергюсона, аніж його батько. Не можна було також звести всю відмінність між ними до того факту, що його батько працював, а містер Розенблюм – ні. Ден Шнайдерман працював. Не дванадцять чи чотирнадцять годин на добу, як ішачив його батько, але сім-вісім регулярних годин щоденно від п’яти до семи днів на тиждень, і хоча не був він найблискучішим художником у світі, Ден знав межі свого скромного таланту і знаходив задоволення в своїй роботі, яку він виконував достатньо добре, щоби забезпечити собі існування в ролі «самозайнятого ремісника пензля», як він інколи висловлювався, звісно, то були не ті великі гроші, які огрібав Стенлі Фергюсон, але, менше з тим, Ден мав щедріше серце, і це проявилося в тім, що він придбав своїй новій дружині нового