Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Не встиг я одійти футів на двадцять, як той лавочник покликав мене.

— Дуже дякую за долар, — сказав він, — і за десять центів. А тільки ви ніколи не доб’єтесь її. Ви в аматорській групі.

— Так тобі й треба, — сказав я сам собі, — не зв’язуйсь з бродягами. Отакий нахаба!

Але поки я йшов, його слова крутились і вертілись у мене в мозку. Мене навіть злість взяла на нього.

— Я йому покажу, — сказав я, врешті-решт, уголос. — Я йому покажу, що я так само можу побити Реді Бернса, навіть коли й знаю, хто він такий!

Я побіг до телефонної будки й подзвонив до Тельферів.

Мені відповів м’ягкий, ніжний голос. Мені та не впізнати того голосу? Рука, що нею тримав я трубку, затремтіла.

— Це ви?! — сказав я, вживаючи тих безглуздих слів, що з них складається лексикон кожного, хто балакає по телефону.

— Так, це я, — почув я низький, чіткий голос, родинну рису Тельферів.— А хто говорить?

— Це, — кажу я, — це я, й мені конче треба в цю ж хвильку дещо вам сказати, — негайно й без ніяких ухилів.

— Милосердний Боже! — промовив голос. — Ах, це ви, містере Арден.

Я запитав себе: навмисне було зроблено наголос на першому складі, чи ні? Мільдреді уміла говорити такі речі, що над ними доводилося потім ламати собі голову.

— Так, — сказав я,— надіюсь, що це так. А тепер будемо рубати, як слід. Як тільки я це промовив, так одразу ж подумав, — чи не надто це вже по-хатньому, коли можна так висловитися; але я не зупинивсь, щоб перепросити.

— Ви, певна річ, знаєте, що я вас люблю й що я вже давно перебуваю в оцім ідіотськім стані. З мене вистачить всіх цих дурниць, тобто я хочу сказати, що я бажаю мати в цю хвилину відповідь. Вийдете за мене заміж, чі ні? Будь ласка, не роз’єднуйте! Станція, з’єднайте! Hallo! Hallo! Вийдете ви, чи ні?

Цей прямий удар я направляв у підборіддя Реді Берсові. Відповідь була:

— О, Філь, дорогий мій, звичайно, вийду! Я не знала, що ви... ви ж ніколи не говорили... о, будь ласка, приходьте до нас... Я не можу говорити в телефон того, що мені хочеться вам сказати! Який ви негарний! Ну, прошу вас, приходьте до нас! Прийдете? Так?

Чи прийду я?!

Я з усієї сили рвонув дзвінок на ґанку в Тельферів. Якась людська істота одчинила мені двері й провела до вітальні.

— Хоч що там балакай, — сказав я сам собі, дивлячись у стелю, — од усякого можна навчитись. — Кажи — не кажи, а в Мака не дурна філософія. Йому не пощастило скористати зо свого досвіду, зате наслідки його досвіду маю я. Коли хочеш потрапити до професійної групи, так треба тільки...

Думка моя увірвалась. Хтось сходив східцями. Коліна мої затремтіли. Я зрозумів тоді, що повинен був почувати Мак, коли професіонал перелазив через бар’єр. Я глупо озирнувся навкруги, чи нема де вікна або дверей, щоб можна було вдовгої. Коли б до мене підійшла яка-небудь інша дівчина, так я б не...

Але в ту саму хвилину двері одчинились — і ввійшла Бесі, сестра Мільдреди. Я ніколи не бачив, щоб вона так була подібна до переможного ангела. Вона просто підійшла до мене й... і...

Я раніше ніколи не помічав, які чудесні очі й волосся в Єлизавет Тельфер.

— Філь, — сказала вона ніжним, вібральним голосом Тельферів, — через що ви не сказали мені про це раніш? Я увесь час гадала, що вам подобається сестра, аж до тої хвилини, коли ви до мене подзвонили.

Напевно, ми з Маком назавжди залишимось безнадійними аматорами. Хоч я дуже радий, що в мене справа повернула саме так.

Коловороти[498]

Вождь червоношкірих[499]

Переклад Ю. Іванова

Здавалося, що це вигідне діло. Але не кваптеся, дайте я вам усе розповім. Ми вдвох — Білл Дрісколл і я — були на Півдні, в штаті Алабама. Це там нам прийшла в голову думка про викрадення дітей. Як казав потім Білл, це сталося “в момент тимчасового потьмарення розуму”; але здогадались ми про це багато пізніше.

Є там таке собі містечко, пласке, як млинець, і, певна річ, зветься воно Вершина. Жителі його — неполохлива і самовдоволена порода селян, які завжди юрмами збираються на сільських святах.

У нас із Біллом було близько шестисот доларів об’єднаного капіталу, а треба було ще рівно дві тисячі, щоб зайнятися перепродажем земельних ділянок у Західному Іллінойсі. Ми все обговорили, сидячи на східцях перед дверима готелю. Чадолюбство, казали ми, сильно розвинене у напівсільських місцевостях. І тому, та ще й з інших причин, викрадання краще було б здійснити саме тут, а не в радіусі дії газет, які розсилають усюди переодягнених своїх репортерів, створюючи непотрібний розголос. Ми знали, що Вершина не могла б послати в погоню за нами нічого страшнішого, ніж констеблів, можливо, кількох сентиментальних собак-шукачів і двох-трьох викривальних заміток у “Щотижневому бюджеті фермера”. Здавалося, має бути непогано.

Ми вибрали своєю жертвою єдиного сина одного з поважних городян на прізвище Ебенезер Дорсет. Батько — людина солідна і скупа — полюбляв прострочені закладні, був ревним і чесним збирачем пожертвувань у церкві. Син — хлопчисько років десяти, з обличчям у ластовинні і волоссям такого кольору, як ото обкладинка журналу, що його купують у кіоску, поспішаючи до поїзда. Ми з Біллом сподівалися, що за викраденого синка нам пощастить витягти з Ебенезера дві тисячі доларів до останнього цента. Але заждіть, я вам усе розповім. Приблизно за дві милі від містечка стоїть невелика гора, вкрита густою кедриною. На другому схилі цієї гори є печера. Там ми склали провізію.

Якось увечері, після заходу сонця, ми проїхали в шарабані повз будинок старого Дорсета. Хлопчисько був на вулиці і кидав камінням у котеня, що сиділо на паркані.

— Гей, хлопчику! — озвався Білл. — Хочеш цукерок і покататись?

Хлопчисько поцілив Біллу в самісіньке око куском цеглини.

— Це обійдеться старому в п’ятсот доларів, — сказав Білл, перелазячи через колесо.

Хлопчисько бився, як бурий ведмідь середньої ваги, але ми все-таки заштовхнули його на дно