Читати книгу - "Девід Копперфілд"

— Коли вона була дитиною, — сказав він нарешті, підводячи голову, — вона частенько просила мене розповідати все про море і про ті береги, де море стає темно-синім і лежить, виблискуючи під сонцем. Я нерідко думав, що спогади про батька, який потонув, змушують її так цікавитися цим. Бачте, не знаю, але, може, вона вірила чи сподівалася, що він, батько її, пішов до тих країв, де квіти зав­жди квітнуть, повітря зав­жди тепле.

— Природно, що дитина мала свою фантазію, — відповів я.

— Коли вона... загубилася, — вів далі містер Пеготті, — то в глибині душі я знав, що він повезе її до тих країв. Я знав у глибині моєї душі, що він розповідав їй всякі дива дивні про ті землі — мовляв, він зробить її там знатною леді — і що вона вірила йому. Коли ми побачилися з його матір'ю, я переконався, що моя правда. Я переїхав через канал до Франції і висадився там на берег, немов з неба впавши.

Двері трохи прочинились, і в щілину війнуло снігом. Побачив я, що якась рука тихо намагається причинити двері ззовні.

— Я розшукав одного англійського джентльмена, що був там чиновником, — продовжував містер Пеготті, — і розповів йому, що шукаю свою племінницю. Він дав мені папірця, з яким я міг ходити всюди — не знаю, правду кажучи, як воно зветься, — і хотів був дати мені грошей, але, хвалити бога, мені вони були не потрібні. Я дуже вдячний йому за все, що він зробив. «Я надіслав листи до тих місцевостей, куди ви йдете, — сказав він мені, — і я розповідатиму про вас багатьом людям, які їхатимуть туди, і ви зустрічатимете знайомих у своїх мандрах». Я висловив йому, як міг, свою вдячність і попрямував через Францію.

— Сам-один, та ще й пішки? — спитав я.

— Здебільшого пішки, — відповів він, — іноді на возах, що їхали на ринок; іноді у порожніх фургонах. Щодня проходив я багато миль, і частенько був мені супутником якийсь старий солдат, що йшов побачитися з рідними. Я не знав його мови, а він — моєї. Але ми ставали друзями на курних шляхах.

Тон, яким він згадував своїх дорожніх приятелів, не лишав сумнівів: він справді ставав їхнім другом.

— Діставшись до якогось міста, — вів він далі, — я насамперед розшукував готель і чекав біля воріт, доки не знайдеться людина, яка вміє по-англійському. Здебільшого я знаходив таких людей. Тоді я розповідав, як ходжу, шукаючи свою племінницю, а вони розповідали мені, які леді й джентльмени оселилися в готелі; і коли хтось здавався мені схожим на неї, то я лишався чекати, доки вони вийдуть з дверей, чи ввійдуть додому. Та не знаходив я моєї Ем’лі і знову йшов далі. Поволі чутки про мене почали ширитися по країні. І приходячи до села чи хутора, я бачив, що бідні люди вже знають мене. Вони просили мене сісти біля дверей їхніх хат і частували мене їжею й питвом, і давали мені нічліг, і частенько, мастере Деві, бачив я біля придорожнього хреста, як чекає на мене якась старенька, що в неї є дочка Ем’ліного віку, і просили мене ці старенькі завітати до них. У деяких дочки померли. І тільки бог милосердний знає, як добре ставилися ті матері до мене.

То не хто інший, як Марта стояла біля дверей. Я виразно бачив її змучене, уважне до кожного слова обличчя. Дуже боявся я, що він може обернутись і теж побачити її.

— Частенько саджали вони своїх дітей, особливо маленьких дівчат, — розповідав містер Пеготті, — мені на коліна; і не раз могли б ви побачити, як сиджу я біля їхніх дверей, коли ніч уже настає, і граюся з ними, немов то діти мого Серденятка. О, моє Серденятко!

Раптовий приступ журби подолав його, він заридав уголос. Я поклав свою тремтячу руку на долоню, якою він затулив обличчя.

— Спасибі, сер, — сказав він, — не зважайте на це.

Потім він відняв руку від обличчя, притис її собі до грудей і продовжував оповідання.

— Частенько проводжали вони мене, — сказав він, — уранці, за милю чи за дві від своїх хуторів; і, прощаючись, казав я їм англійською: «Я дуже вдячний вам. Хай благословить вас бог». І начебто зав­жди вони розуміли мої слова і відповідали чимсь приємним. Нарешті я прийшов до моря. Ви розумієте, що морякові не важко було знайти собі шлях до Італії. Діставшись туди, я знову почав подорожувати, як і раніше. І там люди добре ставилися до мене, і я, мабуть, обійшов би всі міста, цілу країну скрізь, якби не дістав відомостей, що їх бачили десь у швейцарських горах. Один чоловік, що знав його слугу, бачив їх там усіх трьох, і він розповів мені, яким шляхом вони їхали і де зупинилися. День і ніч йшов я до тих гір, мастере Деві. І що далі я йшов, то далі, начебто, відсувалися ті гори від мене. Але я дійшов до них, і я перетнув їх. Як підійшов я зовсім близько до того місця, про яке мені розповідали, то почав запитувати себе — що зроблю я, коли побачу її?

А за дверима, байдужа до суворої ночі, все ще стояла Марта і прислухалась, і руками просила, благала мене не гнати її геть.

— Я ніколи не мав жодного сумніву щодо неї! — казав містер Пеготті. — Ні! Ні краплини! Хай би лише побачила вона моє обличчя, почула б лише мій голос, хай би лише я мовчки став перед нею і без слів нагадав їй будинок, з якого вона втекла, і дитячі її роки — і коли б вона навіть стала королівною, то й тоді впала б мені до ніг. Я знав це добре. Багато разів уві сні чув я її зойк «дядю!» і бачив, як, наче мертва, падає вона переді мною. Багато разів уві сні підводив я її і шепотів: «Ем’лі, люба моя, я приніс з собою пробачення, я прийшов, щоб забрати тебе додому».

Він спинився, похитав головою, зітхнув і казав далі:

— Він нічого не значив для мене. Ем’лі була для мене всім. Я взяв для неї селянську сукню; я твердо знав, що коли знайду її, то вона піде зі мною по тих кам’янистих шляхах, піде туди, куди я піду, і ніколи, ніколи більше не покине мене. Вбрати її в цю сукню, викинути її пишні вбрання, знову подати їй свою руку і попрямувати з нею додому, зупинятись іноді на шляху, дати спокій її втомленим ноженятам і ще гірше стомленому серденьку — лише про це й мріяв я тоді. Не думаю, щоб я навіть глянув на нього. Але, мастере Деві, не судилося, ще ні! Я запізнився, і вони вже поїхали звідти. Куди — я не міг довідатися. Дехто казав — туди, а дехто — сюди. Я обійшов усі ті місця, але Ем’лі я не знайшов і відрядився додому.

— Чи давно ви повернулися? — спитав я.

— Ні, оце кілька днів, — відповів містер Пеготті. — Ввечері побачив я старий човен, і свічка горіла на вікні. Підійшовши близько і зазирнувши крізь шибку, побачив я, що