Читати книгу - "Девід Копперфілд"

З кишені своєї куртки він дуже обережно добув маленький пакуночок, де лежали два чи три листи. Пакунок цей він поклав на стіл.

— Цей прибув першим, — сказав він, показуючи один папірець, — коли я ще й тижня не був у мандрах. Купюру на п’ятдесят фунтів стерлінгів у конверті, адресованому мені, покладено було під двері вночі. Вона намагалася змінити почерк, але мене цим неможливо обдурити.

Дбайливо і обережно згорнув він чек і відклав його вбік.

— А цей прибув на ім’я місіс Геммідж, — сказав він, розкриваючи другий конверт, — два чи три місяці тому.

Кілька хвилин він мовчки дивився на лист, а потім віддав його мені і тихим голосом проказав:

— Будьте ласкаві прочитати це, сер.

Я прочитав такі рядки:

«О, що відчуєте ви, коли побачите цього листа і впізнаєте, що він написаний моєю грішною рукою! Але прошу вас, прошу — не заради мене, а заради дядька — прошу вас, хай серце ваше зглянеться наді мною хоч на кілька хвилин. Благаю вас, згляньтеся над бідолашною дівчиною і напишіть на клаптику паперу, чи він здоровий і що сказав він про мене перед тим, як ви назавжди перестали звати мене моїм ім’ям. І напишіть мені, чи правда, що вечорами, в той час, коли я раніше зазвичай поверталася додому, він іноді немов чекає на ту, яку так любив? О, серце моє розривається, коли я думаю про це! Я падаю навколішки перед вами, прошу і благаю вас не бути зі мною такою жорстокою, як я не те заслуговую!.. Я добре, добре знаю, що заслуговую на це... але будьте такі ласкаві і добрі та напишіть щось про нього й надішліть мені! Вам не треба називати мене маленькою, не треба називати мене ім'ям, що його я збезчестила; але прислухайтеся до моїх мук, згляньтеся наді мною і напишіть мені хоч кілька слів про дядю, якого вже ніколи, ніколи не побачу я на цьому світі!

Мила моя, серце ваше пройняте жорстокістю до мене, — і це справедлива жорстокість, я знаю, — але якщо серце ваше жорстоке, люба моя, то порадьтеся з тим, кому я завдала найбільшої образи, з тим, чиєю дружиною мала я бути, порадьтеся з ним, перш ніж вирішите не зважати на мої жалісні благання! Коли він знайде в собі досить жалю сказати, щоб ви написали мені кілька слів, — а він це скаже, о, він це скаже, якщо тільки ви спитаєте його, бо він зав­жди був такий мужній і такий добрий! — тоді лише скажіть йому, що коли вночі я чую подуви вітру, то здається мені, що вітер розгнівався, побачивши його і дядька самотніми, і скаржиться богові на мене. Скажіть йому, що якби мені судилося померти завтра (о, якби я була готова віддати богові душу, то померла б з радістю!), то останні мої слова були б благословенням йому і дядькові, молитвою за щасливе його життя!»

І в цей лист теж було вкладено трохи грошей. П'ять фунтів. Цей чек також лишився невикористаним, і містер Пеготті так само дбайливо згорнув його. До листа були додані докладні вказівки, куди адресувати відповідь. Ясно було, що лист пройшов через багато рук, і важко було встановити точно, де живе маленька Ем’лі, але здавалося можливим, що вона писала з того місця в Швейцарії, де її нещодавно бачили.

— Що написали їй у відповідь? — спитав я містера Пеготті.

— Місіс Геммідж — жінка не дуже вчена, сер, — відповів він. — Тому Гем склав їй листа, а вона вже переписала його. Вони розповіли моїй племінниці, що я пішов шукати її, і які були мої прощальні слова.

— А що це ще у вас в руці? Теж лист? — допитувався я.

— То гроші, сер, — сказав містер Пеготті, розгортаючи чек. — Десять фунтів, як бачите. І ще тут написано: «Від вірного друга», як і на першому чеку. Але перший чек був підсунутий під двері, а цей надійшов поштою позавчора. Я йду шукати її по поштовому штемпелю.

Він показав мені конверт. На ньому стояв штемпель одного міста на Верхньому Рейні. У Ярмуті розшукав він кількох експортерів, які знали ту місцевість, і вони накреслили йому на клаптику паперу схематичну мапу, в якій він цілком міг розібратися. Він поклав мапу на стіл і, спершись підборіддям на одну руку, другою рукою накреслював свій шлях.

Я спитав його, як живе Гем. Він похитав головою.

— Гем працює, — відповів він, — так відважно, як тільки може чоловік. Про нього йде добра слава. Кожен з моряків охочий допомогти йому, і він готовий допомогти кожному. Ніхто ніколи не чув, щоб він скаржився. Але, між нами кажучи, моя сестра вважає, що це йому нелегко дається.

— Бідолашний, я такої ж думки!

— Він не бережеться, мастере Деві, — урочисто прошепотів містер Пеготті, — він начебто зовсім не дорожить своїм життям. Коли треба виїхати в схвильоване море у небезпечний рейс, він ладен перший. Яка б не з’являлася небезпека, він перший з усіх моряків виходить уперед. І все ж таки він добрий і простий, як дитина. Немає такої дитини в Ярмуті, яка не знала б його.

Він замислено зібрав листи, розгладив їх рукою, згорнув у пакет і ніжно поклав цей пакет у кишеню на грудях. Обличчя тієї, що слухала нашу розмову, зникло. Сніг усе ще падав крізь напіввідчинені двері; але за дверима не було нікого і нічого.

— Ну, гаразд! — сказав він, поглядаючи на свою торбину. — Я вже побачився з вами сьогодні ввечері, мастере Деві. Це дуже добре. Отже, вирушаю завтра вдосвіта. Бачите, що ношу я з собою, — приклав він руку до того місця, де лежав маленький пакет, — мене турбує лише одна думка, що може зі мною щось трапитися, перш ніж я поверну ці гроші. Якщо я помру, а пакет цей загубиться, чи його вкрадуть, чи взагалі він якось пропаде, і той чоловік не знатиме, що я ніс повернути йому його кляті гроші, то, напевно, той світ не витримає мене. Напевно, я змушений буду повернутись.

Він підвівся, і я підвівся також; перш ніж вийти, ми знову потиснули один одному руки.

— Я ладен пройти десять тисяч миль, — сказав він, — я ладен іти, поки не впаду мертвий, аби покласти ці гроші перед ним. Коли я зроблю це і знайду мою Ем’лі, то більше мені нічого не треба. Якщо я не знайду її, то, може, колись почує вона, що її дядько закінчив свої розшуки лише тоді, коли закінчив життя; і якщо я добре знаю її, самого