Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

— Я впораюся з ними і цього разу, — урочисто заявив він Береніс, коли вони снідали якось у напівпорожній залі ресторану «Плаза». Його холодні сірі очі відбивали в цю хвилину всю неприборканість його духу. — Губернатор не підписав ще законопроект про надання мені довготермінової концесії (розмова ця відбувалася в час, коли спрінґфілдський етап боротьби ще не був закінчений), але обов’язково підпише. Тоді мені залишиться тільки виграти один останній бій. Я повинен об’єднати всі чиказькі трамвайні лінії в одній системі управління. Я можу здійснити це краще, ніж будь-хто інший. А потім, якщо вже неодмінно захочеться, щоб місто само володіло цим господарством, воно може купити його у мене.

— І тоді? — спитала Береніс м’яко, задоволена наданою їй довірою.

— О, не знаю ще! Ймовірно, поїду за кордон. Моя доля, мені здається, не дуже цікавить вас. Буду поповнювати свою колекцію...

— Ну, а якщо ви зазнаєте поразки?

— Це — неможливо, — відповів він холодно. — Крім цього, за будь-яких обставин мені вистачить коштів до кінця життя. Я вже добряче втомився від усього того гармидеру.

Він усміхнувся, але Береніс бачила ясно, що думка про можливість поразки затьмарила його розум. Душа Френка жадала перемоги, перемоги понад усе. Ця розмова справила сильне враження на Береніс — адже ім’я Френка Алджернона Ковпервуда приваблювало зараз до себе загальну увагу.

А тим часом зміцніли ще якісь зловісні сили, і це також лило воду на його млин. Мало-помалу пані Картер і Береніс стали помічати, що ультраконсервативні родини перестають посилати їм запрошення. Береніс була занадто помітною постаттю, щоб про неї можна було просто забути. Місяців п’ять після випадку з Білзеном Чедсі, на урочистому сніданку у Геґґертів, котрийсь заїжджий гість із Цинциннаті вказав пані Геґґерті на Береніс. «Про цю особу, — сказав він, — починають ширитися дивні чутки». Пані Геґґерті написала друзям у Луїсвіль і отримала звідти необхідну інформацію. А незабаром після цього відбувся званий вечір на честь першого виїзду у світ Джеральдіни Борджа, і Береніс — шкільна подруга її сестри — була дивним чином забута. Дівчина не залишила цей випадок без уваги. А потім і Геґґерті не включили її, всупереч звичаю, в число своїх гостей на літній сезон. Їхній приклад наслідували Зіглер і Демінг... Ніхто не дозволив собі жодних образ на її адресу — її просто перестали запрошувати. І, нарешті, розгорнувши якось уранці «Трибюн», Береніс прочитала, що пані Корскейден-Бетджер відпливла на пароплаві в Італію. Ця леді вважалася її найкращою подругою, і ось вона дізнається про її від’їзд із газет! Береніс уміла розуміти все без слів. Вона знала, звідки повіяло на неї цим холодним вітром і що він їй обіцяє.

Знайшлися, правда, і такі — найвідчайдушніші з найбільш емансипованих, — котрі залишилися при окремій думці. Пані Патрик Джілхенін, наприклад:

— Ні-ні! Не може такого бути! Сором який! Але все одно, я люблю Беві і завжди буду її любити. Вона така розумна. Двері мого будинку будуть, як і раніше, відчинені для неї. Те, що сталося, не її провина. Вона — природжена аристократка, цього у неї ніхто не відбере. Яка, проте, жорстока штука життя!

Або пані Огастас Тебріз:

— Невже це правда? Не можу повірити. Але байдуже, Беві занадто чарівна, щоб відмовитися від її товариства. Я, в усілякому разі, маю намір ігнорувати ці чутки стільки, скільки це буде можливо. Беві буде відвідувати мій будинок, навіть якщо від неї відвернуться всі.

Або пані Пеннінґтон Дрюрі:

— Що? Беві Флемінґ? Хто це вигадав? Ніколи не повірю! Я дуже її лоблю. Подумати тільки — Геґґерті перестали її приймати! Які пихаті! Ну, в моєму будинку вона завжди буде бажаною гостею, любі мої. Як може вона відповідати за минуле своєї матері?

Однак у зашкарублому світі грошових магнатів, котрі спираються на силу свого капіталу, умовностей, бундючної показності та невігластва, Береніс Флемінґ перестала бути важливою персоною. Як же вона до цього поставилася? З усвідомленням своєї внутрішньої переваги, яку не можуть порушити ніякі життєві негаразди. Ті, хто наділений яскравою індивідуальністю, зазвичай знають собі ціну вже з дитячих років і, за рідкісними винятками, ніколи в собі не сумніваються. Життя з його руйнівними припливами та відпливами буяє навколо, вони ж, як кручі, гордовиті, холодні, непохитні. Береніс Флемінґ так свято вірила в те, що вона незрівнянно вища за своє оточення, що навіть тепер ухитрялася високо тримати підборіддя.

Проте становище було не з приємних, і панночка стала уважніше придивлятися до можливих претендентів на її руку. Так виглядало, що єдиним виходом могло бути заміжжя.

Брексмар пішов із її життя назавжди. Він був десь далеко на Сході — в Китаї, здається. Його захоплення нею, ймовірно, минуло. Кілмер Дьюелма зник також — потрапив у пастку. Це гідне надбання було здійснене однією з тих родин, які зачинили зараз свої двері перед Береніс. Але в тих світських салонах, де її ще продовжували приймати — хіба не були вони ярмарками наречених? — разів зо два перед нею відкривалася гіпотетична можливість влаштувати своє майбутнє: двоє молодиків, обидва багаті спадкоємці, робили спроби завоювати її прихильність. Доля, однак, розпорядилася так, щоб це скінчилося швидко і нічим. Один із цих жевжиків — Педро Ріцер Маркадо, бразилець, вихованець Оксфорда, здавалося, був щиро та пристрасно закоханий, але, на жаль, тільки до того часу, поки не дізнався, що у Береніс немає ні цента за душею і що вона... Хтось щось шепнув йому на вухо. Інший претендент був такий собі Вільям Дрейк Бауден, нащадок старовинного роду. Родина Бауденів проживала у власному особняку на Вашинґтон-сквер. Береніс і Бауден зустрілися якось на балу, потім на музичному святі, потім ще десь. Після цього Бауден репрезентував Береніс своїм матері та сестрі, і ті були зачаровані.

— Янголе мій, моя богине! — в захваті вирвалося якось у юного Баудена. — Чи погоджуєтеся стати моєю дружиною?

Береніс подивилася на нього з цікавістю і сумнівом.

— Давайте зачекаємо трохи вирішувати це питання, друже мій, — запропонувала вона. — Хочу, щоб ви