Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Як це схоже на площу Чорного,— промовила Джекі.

— Бо це проект Олекси Чорного,— всміхнувся Давид і допоміг їй вийти з екіпажа.— Наш отець-фундатор родом звідси.

Небесно-блакитна будівля виявилася готелем «Савой». На вході їх зустрів апатичний метрдотель. Він поговорив з Давидом німецькою і видав ключі. За кілька хвилин вони були на своєму поверсі. Данило з розчаруванням відзначив, що нічого незвичайного в номері не було, навіть домашнього «телеграфу», як у Яблонських. Хлопець кинув газету на тумбочку і просто в одязі завалився на ліжко. Все було б чудово, якби не страшний свербіж обпечених долонь. Але він не міг дати цьому раду без Джекі, а їй знадобиться пів години, щоб перевдягтися.

Мапа Леобурга з кабінету Оздеміра виявилася величезною і накрила весь стіл у залі засідань. По лінії річки й пагорбів, що оточували Леобург, було розставлено олов’яних солдатиків, яких подарував Феді син Мака. Хлопець заклав олівець за вухо й уперся руками в стільницю. Хай як його дратував Тео, він мав бути на його місці. Найменше Феді хотілося бути відповідальним за якийсь там фланг оборони, але повідомляти про це під час перестрілки в штабній було точно не найкращою ідеєю. Одна справа — це вигадати, як нейтралізувати кілька неповоротких «крабів», і геть інша — організувати оборону проти цілої армії, маючи до своїх послуг жменьку ледве навчених добровольців, чотири кулемети й кілька легких дирижаблів. Господи, та Федя навіть в ігри такі не грав на компі! Найгірше — хлопець і приблизно не уявляв чисельність війська, що їм протистояло, і кількість озброєння. Оскільки одного разу вже дійшло до використання танків-вогнеметів, то далі зброя буде серйозніша. Й усі, хто міг би щось порадити, були зайняті іншими важливими справами.

Федя важко зітхнув. Йому здавалася завеликою не лише мапа, а й саме місто. Їхніх сил навряд чи вистачить на оборону всього периметру. Розумніше буде утримувати пагорби на північному заході та правий берег річки. Нема сенсу залишатися в Творчому районі, де вигоріла половина будинків. А ще важливим пунктом на мапі була дорога, що йшла від західного виїзду з Леобурга, Австрійських воріт, через Нейтральну зону до Українського Королівства. На півдні й південному заході за містом також були пагорби й ліс, і саме там розташувався вигнанський «завод», отже, цю ділянку теж слід прикрити ретельніше...

Грюкнули двері. Федя підвів голову. До нього йшла Лейла, і ледве їхні погляди зустрілися, хлопця ніби хльоснули крижаним батогом. Він зціпив зуби і втупився у мапу, уникаючи дивитися на дівчину.

Хай їй грець. Краще б вона залишалася в штабі. Або на площі. Де завгодно, аби якнайдалі від нього.

— Якщо ти гадала, що в моїй особі отримала потужний стратегічно-аналітичний центр, то...

— Звісно, я так не вважаю,— м’яко всміхнулася вона.— Але тобі я принаймні довіряю. Давид завжди казав, що довіра — найголовніше. Сподіваюся, ти щось вигадаєш. Ти ж у нас молодець, чи не так?

Федя витягнув з-за вуха олівець і насупився. Знущається? Вигнанка здавалася розслабленою і безтурботною, ніби тієї ранкової наради зі стріляниною не було. Її темні очі були трохи примружені, вона посміхалася самим куточком вуст.

— Для тебе це все іграшки?

— Нам треба протриматися до повернення Давида. Та й по всьому.

— Ага. А разом з ним прилетить Капітан Америка?

Лейла засміялася і торкнулася його плеча.

Вона занадто близько. Занадто. Якщо вона посунеться ще на сантиметр, то...

— Ти мене підставила,— Федя звів брови.— Про такі пропозиції повідомляють заздалегідь.

— Це була не пропозиція, а наказ. Дякую, що не став сперечатися. Певно, це було неприємно, але...— вигнанка зітхнула.— Я готова на все, щоб загладити провину.

Слова, що зривалися з її вуст, наче краплі води, падали в нього, відлунювали в голові, хай яких зусиль Федя докладав, щоб її не слухати. Лейла ковзнула до нього, і Федя навіть не помітив, як вона опинилася між ним і столом. Їхні стегна зіткнулися, й от він уже не може не дивитися на неї, і немає нічого, крім її величезних чорних очей і цих карміново-червоних губ, цього рота, який обіцяє стільки насолод.

Це третя реальність. Небезпечна, перекручена, неправильна.

Вони обоє пошкодують.

— Лейло, ти — моя біда.

Вона посміхається, її долоні повзуть по його плечах, вона, гойднувшись уперед, шепоче на вухо:

— Я твоя.

...Одна крапля переповнює океан.

Рипить стіл, шарудить зім’ята карта. Слова перетворюються на шепіт, дихання — на зітхання, присутність — на дотик. Кров прискорює біг, гуде у вухах, рветься назовні. Федя вже не тут, він не знає нічого, крім цього пекельного полум’я всередині, й тисяча демонів керує ним. Думки заливає розпечене олово, в ньому все тоне, і він рухається кудись вогненним тунелем без жодної мети. Лейла обвиває його, вона всюди, Федя відчуває її на шиї, на плечах, на стегнах. Її вуста наче мед, її шкіра — атлас, її волосся пахне димом і трояндами.

...Раптово вигнанка вперла долоню у Федині груди і завмерла.

— Тихо! Чуєш?

У коридорі щось гримнуло, почулися квапливі кроки.

Реальність упала на Федю, наче крижана брила з карниза сонячного дня.

Господи Боже. Та це ж божевілля.

Зім’ята мапа Леобурга валялася на підлозі, солдатики й олівці розлетілися по всій залі. Федя зіскочив зі столу і миттєво стягнув з нього Лейлу. Вигнанка зніяковіло кахикнула, застібаючи ґудзики на сорочці. Вони намагалися не дивитися одне на одного.

Цієї миті двері відчинилися, і до зали влетів вигнанець.

— Дирижаблі!!! — вигукнув він.

— Які ще дирижаблі? — сторожко звела брови Лейла.

— Бойові! — хрипко крикнув розвідник.— Оздемір повертається з цілою армією!

Джекі сиділа як на голках. Екіпаж під’їхав до круглої високої будівлі, більше схожої на фортецю, ніж на урядовий будинок. В’їзд крізь арку їм перепинили гвардійці у чорних одностроях, як і ті, що охороняли резиденцію короля. З воріт з неочікуваною спритністю вибіг низенький лисуватий панок у чорному фраку, з розлогою темною бородою. Він щось схвильовано пояснив гвардійцям, шлагбаум піднявся, й екіпаж покотився крізь арку.

Всередину круглого двору виходили під’їзди, як у звичайному житловому будинку. Біля кожного входу висіли прапори держав. Спинилися біля під’їзду з прапором Леобурга.

— Дуже радий, дуже радий, панове,— пробурмотів панок німецькою, потискаючи руку Данилові.— Панно Агнесо... на жаль, ми не були знайомі особисто... дозвольте відрекомендуватися — Нандор Галь,