Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Аеростати загородження,— пробурмотів Данило і подивився на похмурого Давида.— Вони очікують на бомбардування?

— Це ж Україна. Їхні землі жадають усі,— позіхнув вигнанець.

— Так, звісно,— зніяковіло кахикнув Данило.

— Погляньте. Мені здається, я вже бачила цих «комарів»,— Джекі зробила руку дашком і невідривно вдивлялася в небо.— Над Леобургом.

На тлі поштових дирижаблів, що неквапом прямували до повітроплавного порту, вирізнялася група літальних апаратів з механічними крилами. Вони стрімко мчали до міста, хвацько обганяючи повітряних гігантів і ухиляючись від аеростатів, поки зовсім не зникли з поля зору.

— Чорт забирай, та це ж літоциклетки! — випалив Давид.— Леобурзькі літоциклетки! Але ж Гурвіц казав, що апробація ще не закінчена і продавати технологію ми не...

— Ага, а ще він казав, що тримає нейтралітет і не вплутується у військові ігри.

— Мені здається, Агнесо, тобі варто поговорити з ним з приводу сплати податків,— посміхнувся вигнанець.

Паротяг пронизливо просвистів, його огорнуло хмарою пари. Повз вікна пролітали темні силуети будинків і величезні, схожі на чудовиськ заводи з тисячами труб і конвеєрів. У Вінниці їх було не менше, ніж у Леобурзі. Відмінність була одна: біля кожного з заводів сновигали люди у військових одностроях. Здавалося, все населення Вінниці від малого до старого вдягло військові однострої, і нічого дивного для звиклого ока в цій картині не було. Іноді по двоє, іноді цілими групами військові стояли на платформі біля вагонів з овочами, розмовляли з працівниками, щось записували, поки механічні щупальця перекладали коренеплоди з вагона на конвеєр.

Цукровий буряк?

— Тут цукор роблять? — Данило ошелешено посміхнувся.— Військові роблять цукор?

Давид відкинувся на спинку крісла.

— Тут — цукор, а он там — спирт. Це зараз. Але обладнання будь-якого з цих заводів за день-два може бути переобладнане на військові потреби, вочевидь, вони тут саме для цього. Шкода, що в Леобурзі все не так просто.

Поїзд промчав через похмурий промисловий район і викотився на міст. Південний Буг виблискував у тьмяному сонячному світлі, в ньому відбивалися різноманітні літальні апарати, що ширяли над містом. На протилежному березі височіла монументальна споруда з коричневої цегли з великим колесом і конвеєрами. Данило припав до вікна. Вагон сповнився аромату шоколаду. Колесо повільно оберталося, конвеєрами рухалася сировина, з труб на даху вихоплювалася пара, а над цехом здіймався й опускався велетенський поршень.

— Я б заточила шоколадку,— сумно зітхнула Джекі.

Нарешті паротяг подолав міст, заревів і заглибився в середмістя. Столиця Українського Королівства здавалася пасторально-провінційною: двоповерхові будиночки без звичної для Леобурга вигадливості, зелені сади й затишні квадратні площі. Хід потяга сповільнювався. Картину за вікном на кілька секунд приховали пелехи сизої пари, і врешті вони зупинилися під овальним скляним дахом вінницького вокзалу.

Данило допоміг Джекі спуститися на перон і кинув один лео носієві. Той скривився і щось невдоволено пробурмотів, дивлячись на іноземну монету, але все-таки взявся до роботи. На найдальшій колії стояв ще один бронепоїзд, трохи менший за той, що вони бачили біля кордону. «Святий Володимир». Військові в синіх одностроях і чорних папахах сиділи на дахах броньованих вагонів, один з них грав на губній гармоніці. Ззаду, на гусеничному помості, покоїлася гігантська гармата.

Вокзал кипів життям: клерки в капелюхах-казанках і картатих костюмах, з невеликими валізками, поспішали на рейс до Відня, дами, які прибули з Кракова, в пишних сукнях і капелюхах з пір’ям, нарікали родичам на гамір, юрба гомоніла багатьма мовами — майже як у Леобурзі. Данило чув, як кілька проводжальників кинулося до їхнього провідника.

— Що на кордоні? Що кажуть? Ви бачили російські дирижаблі?

Між пасажирами снували хлопчаки з газетами. Данило покликав одного і придбав свіжий випуск.

Газета «Воля». Передовиця проголошувала: «Австралія свобідна!»

Парламент Британської Імперії ухвалив надати незалежність Австралії в обмін на винятковий економічний союз. Данило вигнув брови. І це — в той час, коли Австро-Боснія і Росія готові перегризти один одному горлянки за п’ятачок землі під Леобургом!

Джекі торкнулася його рукава:

— Давид знайшов візника!

Мабуть, місцева шляхта сповна користувалася всіма благами цивілізації і, на відміну від леобурзьких аристократів, їздила переважно паровими екіпажами, а не кінними. Давид закинув багаж на причіп, і огрядний неговіркий візник мовчки запустив мотор.

— Ми їдемо до готелю,— коротко пояснив Давид.— Пообідаємо. Крім того, Агнесі треба перевдягнутися.

— Мені не треба...

Данило докірливо глипнув на Джекі, й та слухняно замовкла, розправивши брижі на спідниці дорожньої сукні. Погода знову погіршувалася, над містом згустилися важкі хмари, крізь які час до часу долинав гуркіт моторів і стрекотіння механізмів. Колеса застукали бруківкою, екіпаж виїхав на центральну вулицю і тепер обганяв повільну «гусінь» парового трамвая.

Архітектура Соймової вулиці з плином руху значно змінилася: замість двоповерхових маєтків постали незвично високі, на десять-дванадцять поверхів, будівлі з пишною ліпниною і кумедними круглими вікнами. Після Леобурга вони здавалися Данилові чи не хмарочосами. Повз екіпаж промайнув жовтий осінній парк за кованою огорожею, і за деревами Данило вгледів великий маєток з центральною банею і колонами біля входу. Біля ґратчастих воріт з позолоченим тризубом і короною виструнчилося кілька військових у чорних одностроях.

— Резиденція короля,— вказав Давид і подивився на Джекі.— Якщо все вийде, ти потрапиш туди ввечері.

Дівчина знову зблідла і здійняла плечі.

— Як вийшло, що в Україні з’явився король? — запитав Данило.

— Його обрав Сойм,— усміхнувся вигнанець.

— Обрав?

— Так. Болеслав Андрієвський править уже майже тридцять років, сів на престол дуже молодим. Його обрали після Першої середземноморської війни, коли Австро-Боснія і союзники перемогли Росію і та відповзла звідси за Дніпро. Відтоді Українське Королівство живе надією возз’єднатися зі своєю лівобережною частиною, яку, до речі, росіянам належало повернути короні згідно з Палермським мирним договором.

— Який Росія, звісно, не поспішає виконувати?

— Авжеж,— вигнанець схрестив руки на грудях.— Та я гадаю, поки живий Северин Ярошенко, Україна ніколи цю надію не полишить. Ось чому їм важливо підтримати нас.

— Хто такий Ярошенко? — насторожено запитала Джекі.

— Коронний гетьман.

— Типу головнокомандувач?

— Так, дуже впливова людина,— кивнув Давид.— Він порядкує армією від самого обрання Болеслава на престол, хоча кілька разів намагався відійти від справ. Та імперії не дають йому спокою. Вважаю, те, що Україна досі тримається на плаву між двох імперій,— це його заслуга.

Екіпаж зупинився на розі двох вулиць, біля небесно-блакитної будівлі з круглою башточкою. Напроти розташовувалася невелика площа, яку півколом обрамляли